Скоріш за все не знатиму, чому зустрів тебе
Та це напевне доля, бо серце билось дивовижно
І зрозумів, що все твоє - тепер моє
Я знов щасливий, коханню меж немає очевидно.
Ми два світи в один з’єднали
У темряві зуміли розшукати світло
Ми режисерами свого кохання стали
Сади ванільні нам кричали : «Гірко».
Здіймались білі лебеді в молочне небо
Гарячий вітер аж до болю лоскотав у скронях
Схід сонця, я міцно знов обняв тебе
Моє обличчя на твоїх долонях.
У снах ми мандрували разом
За руку із небесними богами
Нам ніжні ангели пісні співали
До краю світу доторкаючись руками.
Та непокірний час сховався там
Де ми його не зможем відшукати
У розрпачі стою, навпроти ти, моя Мадам
І цей момент коли не хочеться прощатись…
Здавалося, повернемось, бодай ще хоч на мить
Відчуєм знов гарячий вітер в скронях
Та більш у небо, ані лебідка, ані лебідь не летить
Останній подих мій, лиш на твоїх долонях…
Цікавий твір! 
