Серце, забудь свої мрії,
Спрагло за хмари не рвися,
В межах реальності крийся,
В межах реальності смійся.
Море у камені б’ється
й, зранене, знов відступає
і ні про що не питає,
плану і цілі не знає.
Вітер відносить провини—
Сітями не упіймаєш.
Пругом піщаним ступаєш,
Спогадів піну збиваєш.
Лиця піднімеш до неба:
Доля—на білому біла.
Серцеві постановили
І присудили світила
Колесом їхать рипучим,
Тертись в путі без упину
В далеч неісповідиму—
Ніби волами до Криму.
Вікторія Торон
