Відкрилось небо тихо і глибинно.
Мовчать ліси - незмінні вартові
Блакитних далей. Тільки в горобини
Багатства щедрі - сонячні карміни
Вогнем немеркнучим палають в синяві.
Погаслими вуглинками дозріла
Сестра-аронія. Та душу їй ятрить
Й бентежить серце думка спаленіла:
Чом люди на красі її несмілій
Затримують свій погляд лиш на мить?
Хіба вона в житті цим не кипіла?
Чи менше в ній солодкого тепла?
Її плоди - такі ж налиті, спілі,
Цілющі соки грають в спраглім тілі,
Вона себе всю сонцю віддала!
Не плач так, чорноплідна горобино,
Багряна пишність й спалахи пожеж
Привабливіші людям, в цім причина
Твоїх всіх сліз. Та кольори карміну
Із плином часу потьм'яніють теж!
Ви праві, Іро, плин часу ніхто не відмінить, тому все відносно. І до цього треба ставитися філософські, так, як Ви це гарно написали.
ГАРМОНІЇ ВАМ З ОТОЧУЮЧИМ СВІТОМ!
Ірина Хміль відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00