|
Це трапилось за 777 днів до кінця другого тисячоліття. Жителі планети Сонг давно вже зрозуміли сенс свого життя, навчилися поважати людські почуття, досягли високого рівня цивілізації. Одне непокоїло їх – негаразди та чвари на інших планетах. Особливу увагу привертали події на Землі. Багато політиків та науково-дослідних інститутів і лабораторій працювали над цією проблемою…
Одного разу до правителя планети прийшов професор Марк Ланк. Його піднесено-емоційний настрій видавав успішне наукове відкриття. Після невеликої церемонії чемності він почав розмову:
- Ваша величносте, в нашій лабораторії ми отримали згусток світлої енергії, яка заставляє людей забувати про все лихе й недобре і викликає потребу робити щось необхідне і приємне іншим. Спостерігаючи за землянами ми помітили, що багато хто не може відвести погляду від рекламної дошки. На ній зображена дівчинка у звичайному дощовому плащі, з парасолькою в руці. Напис на дошці досить таки прозаїчний – «Європейські гардини», але очі дівчинки… Ми просимо дозволу на експеримент з землянами. Свою енергію ми хочемо направити саме на дівчинку.
- Я хочу подивитись на неї.
Правитель і професор піднялися сходами в обсерваторію… Правитель довго вдивлявся в обличчя дівчинки.
- Так, ця дівчинка надзвичайна. Я даю згоду на експеримент. В добрий час!
Цієї ночі ніхто не зміг заснути. Тільки-но перший промінь Сонця торкнувся поверхні Землі, лазер синтезатора прорізав безмежний повітряний простір. І планета Сонг озвалася тисячами голосів: «В добрий час!».
І в ту ж мить на Землі пішов дрібненький сонячний дощик…Дівчинка зійшла з рекламної дошки і просто помандрувала вулицею, наспівуючи пісеньку:
Дорогою йду від зупинки до зупинки,
Краплинки дощу, кришталеві краплинки,
На своєму шляху вони всіх умивають,
Прозорі, мов скло, на сонечку сяють.
Граються з веселкою вони,
Забарвлюють у різні кольори,
різні кольори.
Людям Землі бажаю щастя я;
Не згасить і дощ душі багаття.
Нехай оминуть вас потоки повні сліз,
Щоб в крапельках дощик тільки радість ніс..
Вітрини крамниць мені всміхаються,
І двері дзвіночками відчиняються,
Знайдеться усе тут, чого побажаю,
Але чого хочу, сама я не знаю.
Над містом простяглася дивна веселка. У цю осінню пору такого ще ніколи ніхто не бачив. Люди, зачаровані красою, визирали з вікон; а дощик, мов справжній віртуоз, витанцьовував у такт веселій пісеньці по склу…
Невдовзі сонечко сховалось за хмарку. Усе знов стало сірим і буденним. Дівчинка зупинилась і розгублено озирнулась довкола:
- Як я тут опинилась? Що мені тепер робити?
До неї підійшов хлопчик у брудному одязі:
- Що, мамуню загубила?
Він смикав дівчинку то за плащ, то за парасольку і принизливо насміхався… Вона ж подивилась на нього такими очима, що той отерп від несподіванки. Якась внутрішня неземна сила повернула йому людяність.
- Як тебе звуть? – спитав він.
- Не знаю.
- Як так?
Вона знизала плечима.
А звідки ти?
- Не знаю, - і увесь її вигляд видавав повну безпорадність…
- Ти знаєш, - сумним голосом промовив хлопчик, - коли моя мама була ще жива, ми часто уголос читали книжки. Ти чимось дуже схожа на героїню роману «Аеліта». Можна я буду тебе так звати?
- Мені подобається! – повеселішала дівчинка, і вони, узявшись за руки, весело побігли уздовж вулиці і зупинилися лише біля схилів Дніпра.
- Поглянь-но, яка краса! Давай ще трохи погуляємо, а потім я відведу тебе до своєї домівки… Правда, я звідти втік, бо мені дуже не подобається назва «Дитячий будинок»…
_ А чому ви не дасте йому іншу назву, ну хоча б «Зоряна надія»?
- Ми звикли, що за нас усе вирішують дорослі. Єдине, що ми собі дозволяємо, це свято непокори». У цей день ми своїх вихователів доводимо до «білого коління»…
Діти не помітили, як за ними ув́язався якийсь дивний дідусь. І хоч відстань між ними була досить таки велика, та він знав усе, про що розмовляли ці двоє…
До інтернату вони прийшли надвечір. Їх зустріла приємна жінка:
- І де це ти, Петро, вештаєшся цілими днями? Ми вже міліцію повідомили про твоє зникнення. І коли вже ти дозволиш нам жити без зайвої біганини і метушні?... Ну гаразд, з міліцією владнаємо… А це хто з тобою?
- Її звуть Аеліта. Вона нічого не пам́ятає про себе. Можна вона залишиться у нас?
- Гаразд. Піди вмийся і перевдягнись, а я відведу Аеліту до дівчаток.
Петро щасливий, що йому все так легко зійшло з рук, зник в одну мить.
- Мене звуть Галина Макарівна, я буду вчити вас музики, - сказала жінка, піднімаючись сходами.
Увійшовши до кімнати вона представила дівчаткам:
- Знайомтесь, - це Аеліта. Допоможіть їй влаштуватись, а за півгодини зустрінемось за вечерею…
Не було жодної дівчинки, котра б не знайшла спільної мови з Аелітою. Дитячі обличчя були привітними, і на очах ставали ще виразнішими і вродливішими. Таке враження, що настав час прощення людини в дитині…
Ніколи ще їжа не здавалась такою смачною. Особливо цікаво було спостерігати за Петриком. Хлопчик тільки зараз згадав, що вже другу добу нічого не їв… От уже ці мрійники!
- Увага! До нас завітав поважний гість! Прохання, після вечері усім зібратися у вітальні, - пролунав голос з гучномовця.
- От нещастя, треба давати концерт, а танцювати нікому! - вигукнула старша з дівчаток Оленка.
- Може я спробую? – спитала Аеліта.
- Ти згодна?! Дуже добре! В тебе вийде. Я навчу…
Тільки уяви собі, що в тебе не руки, а крила великого птаха, а ти сама – слухняна і покірна супутниця музики… Знаєш, у нас дуже гарні костюми, їх нам подарувала прима-балерина театру опери й балету…
Оленка вдягла український костюм, а Аеліта блідо-рожеву сукню…
У вітальні розташувались хто-де: хтось сів на стілець, а хтось прямо на килим на підлозі, при цьому залишивши достатньо простору для артистів.
Увійшли директор і…той самий дідусь, що спостерігав за дітьми на схилах Дніпра.
- Наш гість подарував нам цю чудову картину. – сказав директор і передав подарунок старшим хлопчикам. Картину одразу ж прилаштували на самому оглядовому місці, і очі дітей зустрілися з очима на картині…
До дідуся підійшли українець і україночка:
- Вас радо вітає наша сім́я єдина!
Шановний магістре мистецтва і краси,
На рушниках вам підносить сама Україна
Цей свіжий хліб із сіллю на довгі і добрі часи.
Дідусь прийняв хліб, подякував. Діти усадовили його на саме почесне місце.
Розпочався концерт. Оленка була ведучою. Вона оголошувала один виступ за іншим.
І от на сцену вийшов маленький хлопчик і, притискаючи до грудей маленького пухнастого котика, почав свою пісеньку:
Котик маленький, котик гарненький,
Приємний ніжний дотик твій.
Лапки м́якенькі, стискаєш їх легенько,
Розказуєш сюжет казковий свій.
Зможу здолати лихо волохате,
Зможу жар-птицю знайти,
Коня осідлати, красу врятувати…
Тільки треба трохи підрости.
Котик маленький, котик гарненький,
Муркоче тихо пісеньку свою,
Спокій навіває, на ранок обіцяє
Дивовижно радісну зорю.
Ідилія хлопчика і котика зачарувала присутніх. Усі йому дякували щирими оплесками. Приємна добра посмішка завітала на концерт. А з полотна картини дивились не просто очі, а сяючі енергією добра очі правителя і професора, очі людей планети Сонг…
Прийшла черга Аеліти. Її охопила невпевненість, думка сперечалася з розумом: «Як можна танцювати, коли навіть музики ще ні разу не чула?» Благаючи порятунку очі Аеліти зустрілись з очима на полотні… В один момент звуки музики підхопили дівчинку і те, що професійні балерини напрацьовують роками. До неї зійшло, як подарунок світу фантазії…
Наступного дня всі прокинулись ранесенько і вирушили до схилів Дніпра зустрічати світанок.
Тільки-но перший промінь Сонця осяяв арку над Дніпром, як якась маленька пташка здійнялась і попрямувала високо в небо. А слідом за нею, розправивши руки мов крила, злетіла і Аеліта… І розчинилася маленькою сяючою блискавкою.
Петрик хотів було кинутись услід, та дідусь утримав:
Вона – не дівчинка, це мрія,
А мрія не бува безкрила,
Далеко в височінь сягає,
Уяві простору шукає...
ID:
450620
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 24.09.2013 08:55:45
© дата внесення змiн: 24.09.2013 08:55:45
автор: Virasong
Вкажіть причину вашої скарги
|
