Колись я проклинатиму цей день…
Зустрів мене на мокрому вокзалі,
Уник майстерно слізних одкровень,
Тамуючи цілунками печалі.
Валіза й кошик мокли під дощем,
Торт взагалі лишився у вагоні…
Ми цілувались під твоїм плащем –
Самі на спорожнілому пероні.
Не розмикали рук ми ні на мить:
Ані в таксі, ні в ліфті, навіть в душі;
Коли бажання пристрасно бринить,
Закохані до поглядів байдужі.
Вечеря в номер… Стиглих полуниць
Солодкий сік на незасмаглій шкірі…
І, лежачи на ліжку горілиць,
Вживати намагалися «Дайкірі»…
Ніч промайнула подихом одним –
І знов перон. Лишилось півгодини…
Мені на південь, на півострів Крим,
Тобі – в село, до вірної дружини.
Ти не зі мною вже, думками там,
Вигадуєш брехню правдоподібну,
Важливіший тепер синенький штамп
За почуття… Так боляче й огидно!
Ти поспішаєш. До купе забіг,
Валізу кинув. Куций поцілунок
Холодних вуст. «Дзвонитиму тобі,
Та не щодня», – сумнівний подарунок…
І знову дощ… Хай змиє всі сліди
Злочинних вчинків! Ні, йому несила…
Картатимусь віднині й назавжди:
Заради чого забруднила крила?..