Ці люди - наче зірвані перестиглі яблука:
Не годували власносвіт,
Тож віддаватимуть тепер розчини
Істини тихій направду землі,
Яка стогне під шалом пристрастей
І морозним стуком сердець.
Стіна ж свідкує про наявність Голови
Для жертовного розбивання,
Де опісля будуть північні
Шляхи до небесних висот.
Але ореол планетарності приречений:
Творець настільки розчарований,
Що не лишив і пророка,
А якщо він і є,
То - глухонімий.
Подобі ж бо з невдячної людини
Не треба краси вчинків,
Їй треба милозвучність,
Нехай і брехливих слів.
