А я ось так запуталась навіки,
Як білий цвіт на хмари настеливсь.
Від втоми мої стомлені повіки,
Тобі спасибі,що не полюбив.
Що вчив недосипать мене ночами,
Що краяв мою душеньку навпіл.
Тепер блукаю дивними світами.
Ти навздогін щось милий шепотів.
А я не чула,певно-розлюбила,
Не прислухалась.Бачиш?Як мертва
Я з посмішкою на лиці ходила.
Коли в душі лиш кригою зима.
Ти не втішай,навіщо листи пишеш?
Щоб я надію сіяла в душі?
Лиш обіцяю-як мене залишиш-
Шукатимеш на небі,на землі.
Я в Янгола лише перетворюся,
Блукаю по землі,коли ти спиш.
Я ще жива.З усім,з усім змирюся,
Ти тільки мене в спокої залиш.
Кричить і мліє серденько твоє
Дистанцію вже довгу час обрав
У Небесах,як у господі,все під рукою,
Знеболене...І зорями посіють тобі шлях.
Обіймаю з поцілуночками
Відочка Вансель відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00