Раз привіз був батько звідкілясь
Яблуньку додому невеличку.
Посадив. Доглянув. Прижилась.
Я, малий, спитав його: «Це дичка?»
«Синку, – він відказує на те, –
Вивчишся і виростеш великим –
Деревце, що з бубочки зросте,
Ти не поспішай назвати диким.
Посади – й закохано плекай,
Часом не зважаючи й на втому…
І пізнаєш: для садівника
Наймиліше те, що невідоме.
А себе ця дичка, – він додав, –
Ще покаже, хай-но візьме силу…»
Плоду з неї батько не діждав:
Рано невблаганниця скосила…
Пригадав я віщі ці слова
Лиш тоді, коли на схилі літа
З яблуньки тієї смакував
Сонечком – хрумким і соковитим.
…Дощиком і сонцем не одне
В нашу землю літо перелито…
Батько спить. А яблуня – росте!
І гойдає сонечка на вітах.
