Знаєш, інколи хочеться потонути
У свої думках. Інколи у світі тісно,
І дальше, аніж за комір не зазирнути,
Не побачити миготіння зірок, але звісно,
Можна розглядати вуличні ліхтарі…
І хочеться бачити більше, ніж стіни.
І якщо їх не буде – то стеля вгорі,
А навкруги ніщо інше як руїни.
(Але ж можна малювати руками
На стінах і створити свій світ!)
Навіщо завжди говорити: “Привіт”,
Коли можна просто жити разом?
Навіщо зима знімає із себе весь одяг,
Коли можна із літом ділитись теплом?
А коли болить, і крізь двері мчить протяг,
Чомусь кортить відкрити їх навстіж.
І нехай змете в відкритий космос –
Я по планетах йтиму босоніж…
Чомусь кортить подолати осмос,
І частинкою неба врізатись в землю.
І нехай усе це дурниці, порожні слова,
Але мені чомусь хочеться хотіти більше.
І ніби істина проста, як два на два,
Аби не впасти – варто триматися міцніше,
Інколи дихати страхам за комір – не інакше…
Навіщо ці короткі, обірвані фрази ,
Мовчанки, ігри в людей щасливих?
І нехай щастя приходить, але не все одразу,
Нехай кроками дрібними несміливих,
Але завжди -
Нехай у мікродозах,
Але справедливих.
Вразили такими роздумами, знакові слова, гарно 
