-Діано, у нашому дворі живуть дикі бджоли! Поглянь як вони мене згризли. Не бджоли, а якісь грізлі).Ось, тримай, залишилась одна, одну запустив у джмелика. Тепер він мабуть лежить без задніх від того Армонтільядо. Я хочу свята, бачила білу троянду? Я її помітив ще уранці,а тепер, вона так розквітла. Це ж треба таке, вона моя... Я її посадив тут, поливав, милувався, тепер прийшов час вчути її аромат у спальні, біля тебе, а вони дикі, нічого сказати. Що це так пахне? Я такий голодний... Не цілуй, не цілуй, бджолині укуси іноді корисні. Ти що плакала? Це через мене? Пробач пробач моя хороша, залишив мою дівчинку на цілісінькій день з цими мохнатими...Я компенсую. Ходімо на озеро. Пішки.
Вечеря? Вечеря почекає, до пізна ми там не будемо, ходімо, ходімо швидше.
Поки Орест годував коней я милувалась тою трояндою. О, так, вона гарнюня. Така пишногруда, й не дивно, що її обсіли бджоли) На доріжці лежав джміль, живий він чи мертвий, я так і не зрозуміла, а може він спав, солодко спав напившись яду тої Армонтільяди. Мені теж схотілось мати ту розу біля ліжка. Та не зараз трохи пізніше.
Нехай вона вбире у пелюстки промені гарячого пекучого сонця.
Гуляти пішки це класно. Орест міцно тримав мене за руку і наспівув якусь мелодію.
Я мовчала, ми обоє мовчали, але дивне відчуття навкруг і те сплетіння рук було таким теплим, що не дійшовши до озера хотілось визволитись від одягу. Та це небезпечно)
мій чоловік, окрім кави, зовсім нічого не їв, а коли він голодний... Спека, яке спекотне літо... Нарешті мій соловей доспівав свою мелодію і глянув у мій бік.
-Діано, ти чому така мовчазна, ти що щось накоїла? Тебе не можна н6адовго залишати.
Все ж таки погано, що тут немає зв'язку, мені так хотілось сьогодні почути твій голос...
Ех-хех, я покинув ту роботу, не довівши до потрібного стану.Та тих бумаг, більшає і більшає,
не встигаєш вивчати закони,щойно вивчив, а він вже й не потрібен, у дивній країні
ми з тобою живемо, чуєш, мене? Ти не чуєш... Про що ти думаєш? Не думай ні про що,
хоча, подумай про мене, я хочу цього...
-Чого ти хочеш?
-От яка ти спритна))) всього, я хочу всього. Поглянь, як тихо, а он колишеться очерет, там
качки ховаються від сонця. Побігли до водоспаду, тут така жарінь.
І він потяг мене до води. Вода була тепла як молоко, та іноді находила холодна хвиля.
Ми стояли під тою хвилею заворожені, тримаючись за руки.Світ зупинився. Потік думок спливав униз з шаленим виром , не залишаючи за собою слідів. Сонце просвічувалось крізь щелени зігріваючи цілунками воду. Орест лови мій погляд і мовчки дивився крізь мене. Дивний, мої очі шептали-цілуй, та цілуватись ніхто не збирався. Одяг прилипав до тіла кодної миті, і тієї ж миті ніби зривася і відлітав. Душі спочивали... Шум водограю
давив на вуха, я була щаслива, не дивлячись ні на що, я відчувала силу плеча і природи.
Мені хотілось знати чи мій чоловік відчуває те ж саме, та я не могла порушити той закон, те сплетіння наших пальців. Насолода, яка насолода зануритись у райдужнім мирі,
знати що ти захищений, не відчувати укусів тих бджіл,та час невгамовний,він чатує на тебе
всюди...всюди у нього відчинені брами і очі широко відкриті очі,вінпідморгнув мені і нагадав, що мій чоловік голодний, а значить скоро у нього пробудиться інстинкт звіра,
всі ми з інстинктами)))тоді, тоді мені сотілось обіймів,гарячих обіймів, та він був
такий, такий тихий,аж лячно.
-Оресте, ходімо додому, ти ж нічого не їв.
-Ходімо, ходімо, я ж таки забув)
Вечеря була дуже смачною, біла троянда сяяла сонцем, край столу лежали чотири шовкових шарфи- червоний, зелений, білий та чорний. Раз у раз я подивлялась на них, мо на веселку, про що говорили ми мовчки...ніхто не знав...навіть ми.По моїх венах розлився той яд, я згадала джмелика посеред двору.
-А як ти його вбив? І навіщо? Він що теж збирався тебе укусити?
-Ні, він не збирався,я хотів зігнати його з квіти, та вийшло так що він відлетів разом з пляшкою,Діано, ходімо,я тобі щось покажу.
-Щось цікаве?
-Так,дуже.
Яка тиша... Колір фіолету викликає спокій. Ми повсідались на підлогу, закидуючи голови до книжок, я закрила очі...
-Поцілуй мене...
Орест мовчки дістав книгу і...
My mistress’ eyes are nothing like the sun;
Coral is far more red than her lips’ red;
If snow be white, why then her breasts are dun;
If hairs be wires, black wires grow on her head.
I have seen roses damask’d, red and white,
But no such roses see I in her cheeks;
And in some perfumes is there more delight
Than in the breath that from my mistress reeks.
I love to hear her speak, yet well I know
That music hath a far more pleasing sound;
I grant I never saw a goddess go;
My mistress, when she walks, treads on the ground:
And yet, by heayen, I think my love as rare
As any she belied with false compare.
W. Shakespeare
Rastlose Liebe
Dem Schnee, dem Regen,
Dem Wind entgegen,
Im Dampf der Klüfte,
Durch Nebeldüfte,
Immer zu! Immer zu!
Ohne Rast und Ruh!
Lieber durch Leiden
Möcht ich mich schlagen,
Als so viel Freuden
Des Lebens ertragen.
Alle das Neigen
Von Herzen zu Herzen,
Ach, wie so eigen
Schaffet das Schmerzen!
Wie soll ich fliehen?
Wälderwärts ziehen?
Alles vergebens!
Krone des Lebens,
Glück ohne Ruh,
Liebe, bist du!
Neue Liebe, neues Leben
Herz, mein Herz, was soll das geben?
Was bedränget dich so sehr?
Welch ein fremdes, neues Leben −
Ich erkenne dich nicht mehr.
Weg ist alles, was du liebtest,
Weg, warum du dich betrübtest,
Weg dein Fleiß und deine Ruh –
Ach, wie kamst du nur dazu!
Fesselt dich die Jugendblüte,
Diese liebliche Gestalt,
Dieser Blick voll Treu und Güte
Mit unendlicher Gewalt?
Will ich rasch mich ihr entziehen,
Mich ermannen, ihr entfliehen,
Führet mich im Augenblick,
Ach, mein Weg zu ihr zurück.
Und an diesem Zauberfädchen,
Das sich nicht zerreißen lässt,
Hält das liebe, lose Mädchen
Mich so wider Willen fest;
Muss in ihrem Zauberkreise
Leben nun auf ihre Weise.
Johann Wolfgang Goethe
Je ne me mets pas en peine
Du clocher ni du beffroi ;
Je ne sais rien de la reine,
Et je ne sais rien du roi ;
J'ignore, je le confesse,
Si le seigneur est hautain,
Si le curé dit la messe
En grec ou bien en latin ;
S'il faut qu'on pleure ou qu'on danse,
Si les nids jasent entr'eux ;
Mais sais-tu ce que je pense ?
C'est que je suis amoureux.
Sais-tu, Jeanne, à quoi je rêve ?
C'est au mouvement d'oiseau
De ton pied blanc qui se lève
Quand tu passes le ruisseau.
Et sais-tu ce qui me gêne ?
C'est qu'à travers l'horizon,
Jeanne, une invisible chaîne
Me tire vers ta maison.
Et sais-tu ce qui m'ennuie ?
C'est l'air charmant et vainqueur,
Jeanne, dont tu fais la pluie
Et le beau temps dans mon coeur.
Et sais-tu ce qui m'occupe,
Jeanne ? c'est que j'aime mieux
La moindre fleur de ta jupe
Que tous les astres des cieux.
V. Hugo
Не менш колоритною виявилась і спальня. Орест прив'язував мої руки і ноги стрічками до ліжка, я зовсім не мала сили сперечатись, в голові переплітались руки водоспад, вечеря, стрічки,бібліотека..............
-Навіщо ти це робиш? І скажи мені рідною мовою, що ти хотів мені сказати?
-Боже, Діано, я забув білу троянду, почекай на мене трохи, і нікуди не тікай,я скоро повернусь...
О, Боже! Коли ж він повернеться?
Що це за свято?
ID:
403544
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.02.2013 12:42:15
© дата внесення змiн: 02.03.2013 12:29:43
автор: Ольга Ратинська
Вкажіть причину вашої скарги
|
