Останній… мабуть, останній, про минуле.
Дивно, а навіть не стискає грудну клітину…
Вихаркуючи залишки всіх цих спогадів рину
До завчасного завтра – життя без зупинок.
Деякі фрагменти: надособисте надбання,
Вони як кілком у груди і провернути. Тричі.
Душевний меморіал пам’яті жертв бажання,
Що насправді помирало від реалій страждання.
Стільки років квіти на мармур. Холодна плита.
Довгі промови про життя без сенсу і втіхи,
І незвично короткі слова - про вагомість буття,
Мета псевдо людей – іншим нам багном душу залити.
І своїми коротенькими ніжками, ступнями в піску
( а пісок – то для трагедії – він в’їдається в рани),
Псевдо люди – перевертні. В мить одну
Із живих – в мертві спогади, заради розправи.(або ж для забави?).
Сиджу. Палю в собі останній піонерський аж до неба.
Спогади кольоровим полум’ям.. такий сморід!
Помста самій собі… і за себе ( а коли вже відверто –
Без минулого – ти нуль.
А з таким минулим – до кінця не доходять.)
Там далі можна чекати світанки. Я знаю, я бачила.
Людям сняться кольорові сни про майбутнє.
Там п’ють запашну каву разом щоранку…
Там меморіал бажань категорично відсутній.
Останній. Останній, як роса на сонці випаровується…
Так дим вивітрюється після спалення травматичної пам’яті.
До здорових вас і натхненних - це ніяк не стосується.
Ритуал прощання з улюбленим болем за хвилину завершиться.
Наче смерть, воскресіння і незмінність – все отак разом.
В останнє передивляюсь кількість чорних дір в особистості.
Хтось назве цей вірш – результатом психічного стану,
А я це назву – вінцем змін, сьомим колом своєї сміливості.
Палає минуле різнобарвними спогадами аж до неба.
Дивна потреба. До самих таємниць душі цей сморід.
Помста самій собі за довіру,і коли вже бути відвертим -
То знай з таким багажем – зазвичай люди нічого не можуть…
нереально....
