Сонце впало в синє море,
Місяць вийшов на простори.
Сипле жменею зірки,
Наче срібні мідяки.
Буйний вітер завиває.
Гне до долу ті осоки.
Вижимає з них всі соки.
Тільки дуб один стоїть,
Йому хоч гроза гримить,
Хоч той вітер сильно дує.
Чи та блискавка блищить.
Віє вітер завиває!
По лісам гілки ламає.
Все, що бачить,
І не бачить,
Свіжий вітер овіває.
А той місяць усе плавав,
В хмарах, наче пароплав.
Відбивався він у річці,
Коли щось на мить він став.
Розвернувся,
Подивився.
Зорі щедро так сипнув.
Ну, а вітер у ту пору,
Все літав, та сильно дув.
Над горами,
Над лісами.
Місяць той,
Усе ходив.
І його товариш вітер,
Разом з ним усе бродив.
Ходить, ходить,
Місяць блідий.
Ходить, зорі розсипає.
Прикрашає небо всюди,
Посмішка його палає.
Коли зірка з неба впала,
Щезла посмішка – не стало!
Зажурився блідий місяць,
Гіркі сльози накотили.
Зірку ту не повернути,
Він не мав такої сили.
Та не довго він журився,
Швидко з долею змирився.
Став він далі прикрашати,
Небо в зорі уквітчати.
Уквітчав все, уквітчав.
Над горами над лісами,
Над глибокими морями.
Зорі щедро розсипав.
А під ранок,
Як видніло,
Він тихенько їх збирав.
І в торбинку ту чарівну,
Зорі любі укладав.
