Я можу порадити вам антидепресанти, можу виписати снодійне на будь-який випадок безсоння, але щоб не здуріти, треба лише писати. Тільки як і про що?
Я перебуваю у стані війни з власним вмінням писати, періодично укладаючи сепаратні перемир’я, щоб разом воювати з графоманами і творчими кризами. Робити це важко, бо постійно не вистачає натхнення, душевних сил, часу. Коли здається, що ось вона, перемога, як правило, завжди не знаходиш рими на найголовніше останнє слово, і ти опиняєшся в полоні творчої безвиході. В такому стані все, що ти продукуєш, - мовчання. Важке гнітюче мовчання всередині самої себе.
Я відчайдушно борюся з графоманством. Кажу людям, що не пишіть, аби писати, якщо немає про що писати, коли це не культивовано з власного життя, поки це не вистраждано, поки почуття не достигли до червоного згустку справжнього віршу. Але вони пишуть, по декілька абсолютно порожніх поезій в день, на відміну від мене, що місяцями не пише взагалі. Графомани оточують мене з усіх боків, що немає куди тікати, тицяють мені в лице своїми визнаними, але порожніми шедеврами, і мені не залишається нічого, окрім капітуляції перед чужою продуктивною бездарністю через власне віршове голодування. А вони радіють, бо бачать, як я швидко перегоріла. Як я згрубіла, залатала усі щілини в панцирі, через який колись просочувався мій світ.
Але насправді, те, що колись було ґрунтом для моєї поезії, розпорошилося по всьому моєму тілу. Біль, відчай, все, про що я писала і намагаюсь писати, воно настільки в’їлося в усі тканини мого організму, стало частиною мене самої, що я вже і не розбираю, де я, а де цей ґрунт. І здавалось би, ти пишеш, ти кромсаєш себе з усіх сторін, відрізаючи шматками заражену душевними переживаннями плоть, що ж заважає тобі це робити, якщо ти – суцільний згусток приводів до віршів? А те, що вже немає живого місця, звідки би можна було ще щось вичавити. За чотири роки стільки написано. А скільки ще було не дописано, скільки не домовлено? От вам і вся поезія.
Тільки тут вже відкривається інший фронт – потяги до графоманства власного. Я кажу собі, що не треба писати порожні бездушні тексти в умовах літературного голодування, емоційної блокади. Поряд стоїть конформізм, що зазиває мене кинути цю безглузду війну і жити звичайним посереднім життям, не зважати на те, що справжня творчість, яка ніколи не буває від радості та щастя, до речі, є сенсом життя. Егоцентризм – єдина вірна модель світу, і все, що ти можеш дати іншим – творчість.
Я буду писати, бо це єдиний спосіб вижити у моїй війні.
На роздуми наштовхнула думка Serhio Runo про те, що писати - єдиний засіб не здуріти.
Достойна відповідь!!! Я коли писала, то швидше опонувала сама собі, тому що поділяю вашу точку зору ( сама така). І повністю підтрмую відповідь. Обов"язково прочитаю ваші вірші.
Ви висловлюєте цікаві думки. Але в мене виникла думка: чи не хотіли б ви перечитати написане вами, і задати певні питання: "Мій талант - це справді талант, чи амбіції? Які поезі я називаю абсолютно порожніми, я що можу знати, що в душі кожного автора? Чи маю підстави тих, хто продуктивно пише огульно називати графоманами? Чи не є це шлях до самовиправдання в тому, що хочу, але не можу... Я вас не знаю, тому залишаю за собою право на помилку. Але, здається такий самоаналіз може бути корисним для кожного...
Саша Кіткотенко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я залишаю за собою право помилятися абсолютно в усьому, що написала, от тільки задумайтесь, чому одні вірші проходять повз, а інші - запам"ятовуються на довгий час, зачіпають, як кажуть, за живе. ось той самий критерій справжньої поезії. Процес творчості не може бути статичним, він знаходиться в постійних коливаннях від спаду до піку натхнення і абсолютно ніяк не нормується в продуктивності, якщо це дійсно він. під графоманами я мала на увазі тих, для кого писанина є щоденною звичкою, компіляцією метафор на банальні теми без жодних проблисків емоцій, які передаються через слова. а що до амбіцій... які тут можуть бути амбіції? мені приємно, що мене читають, але не більше, бо пишу я для себе в першу чергу. Я щаслива, якщо інші знаходять в моїх віршах щось для себе, що доходить до певної душевної глибини і залишається там на якийсь час. Щоб знайти крупицю золота треба пересіяти достатньо піску, і якщо серед моєї творчості буде хоч декілька таких крупиць, то буде чим пишатися. Але я нікого не змушую мене читати чи погоджуватися зі мною.
