|
У невеликому провінційному містечку проживав маловідовий світу художник, Анастасійович. Усі, хто бодай хоч щось про нього чули, чи були знайомі особисто, зустрівши хоча б раз цього чоловіка в міському пабі за чашкою міцної кави, не оминає розповіді про його дивацтва. Як, наприклад, про дивну ваду постійно приносити з собою до пивної порцелянову філіжанку. Майже половина відвідувачів пивбару притьмом звернула увагу на його відмінні риси, що засвідчували його як дивака - густа руда борода, глибоко посаджені очі за кучмою чорного волосся на голові, натянутим клітчастим темносірим брилем на очі. В руках завжди тримав чорну покоцану ручну скриньку із мідними застібками (здається для малярських речей) та бардовий бавовняний плащ, якого він ніколи не знімав. І тільки одній людині в барі випадала честь спілкувалася з художником щодня – офіціантці, беручи замовлення. Для всіх інших Анастасійович залишався непробивною стіною, і розговорити його було вкрай важко. Отже, художника оповив ореол таємничості та остраху людей знатися з ним. Ходило містом багато чуток, адже людина він публічна, працює і в день, і в ночі, трудиться над замовленням елітних городян – малює гобелени, портрети людей, тварин, працює над ескізами майбутніх книг. У поселенні він художник номер один. А подейкують, що Анастасійович навіть бере участь у якійсь таємничій організації та отримує чималий прибуток за свою роботу, але старанно приховує таку ймовірність, виходить на люди у всякому лахмітті, коли як дехто помічав чоловіка в одному з недешевих іногородніх ресторанах, без бороди, з охайною зачіскою та приємним виразом обличчя, але оскільки чоловіка ніхто близько не знав – ці історії піддавалися гострим сумнівам, бо були не чіткими, скоріше за все – виявом надмінної фантазії подорожуючих, бо за густою бородою художника та натягнутим на очі брилей розгледіти тонкі риси творчого обличчя було майже неможливо. Беручи до уваги, що Анастасійович всім занний як бідний чоловік, який не має грошей на цивілізований прожиток - орендувати квартиру для нього є розкіш. В анахорети пошила його доля і поселила у маленькому сарайчику поблизу забутих богом руїн.
Я не раз помічала цього чоловіка на вулицях міста – навколо нього існує ніби ореол загадки, коли буквально випадково у сонячну безхмарну пору наткнутися на його силует в широкому клітчастому та добряче потертому роками сюртуку. Проте найбільшої концентрації таємничості криє його руда борода. Здається ніби вся життєва сила митця закладена у неї.
Мені стало цікаво поспостерігати за художником, виявити чи насправді навколо нього чуток більше, ніж самої дійсності. Бо люди багато чого промовляють, не піддаючи сумнівам. Анастасійович у прогулянці парками нагадував мені образ мудреця, фантома українських билин. І хоч я не чула його голос, він лунає у мені з піснями кобразів, які мені наспівувала бабуся у дитинстві.
Я корінна українка. Вчилася у школі добре, старанно, але без фанатизму. Завжди мала багато знайомих, яких цікавило моє хоббі – я люблю малювати. Але друзів завжди не вистачало. Я багато часу проводила у сквері, сидячи на лавці самотньою, малювала пейзажі. А вони у нас дивовижні: на горизонті видніються зелені пухнасті хвойні ліси за прибережним степом коло в’юнкої річки: то ліворуч до лісу пологими берегами звертає, то праворуч до високих хребтоподібних пагорбів, на яких розмістилося наше поселення. І кращої панорами природи годі й шукати. А пагорби поросли диким глодом, розлогими старими кленами, а деінде й видніються масивні старезні дуби, сторожі швидкоплинності часу. Саме тут, на південній стороні пагорбу, де майже не ростуть дерева, а видніються одні кущі - захований маленький дерев’яний будинок у саду з руїнами старезної фортеці середини дев’ятнадцятого століття. Це і є той самий будинок, де проживає Анастасійович. Справді мальовниче місце, наділене благодаттю божою.
Як Божа ласка нам дарує сонячну погоду – сквер з виглядом на ліс з в’юнкою річкою стає моїм притулищем на цілий день. І мені випадає змога бачити художника частіше та врешті решт сподіваюся розібратися із усими таємницями «рудої бороди» якомога скоріше.
Подейкують, що люди творчі не вміють жити нормальним життям. У їхній поведінці забагато не звичних для нормальних людей речей, як наприклад атипічна мовчанка. Людина немов перебуває у стані прострації, ніщо її не бентежить, вона поринула у глибочінь власних думок, не звертаючи уваги на хаос життєвого сум’яття. Люди сторонні не розуміють про що можно думати у такі моменти, і зазвичай списують на психічні розлади або інтелектуальні відхилення. Творчі люди дуже вразливі. Вони сприймають критику лише від тією особи, що справила серйозне враження авторитета. В інших випадках усі зауваження набувають форми неповаги та ображення. Пересічній особі важко уявити як багато працює над собою художник чи поет. Вони весь час перебувають у пошуку, у навчанні, розкритті якоїсь таємниці, і нерідко піддаються вливу химерних відчуттів, залишаються покинутими і незрозумілими. І вдень, і вночі вони працюють.. творчість – це вічна праця над собою. Треба її цінувати, і виказувати хоча б маленьку крихту поваги до таких людей, бо тільки з великою силою волі та з добрим серцем залишаються художниками, поетами, письменниками, виходячи із дитинства.
ID:
347035
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.06.2012 00:15:59
© дата внесення змiн: 29.06.2012 00:26:09
автор: Nukraine
Вкажіть причину вашої скарги
|
