(Уривок з повісті "Батальйон смерті")
«Ідуть залізні жовніри
Ідуть охоронці віри
Діти Залізного Фелікса
Піднесені страхом мас…»
(К. Єрофєєв)
У молоді роки, наповнений жадобою пізнання істини, став я спудеєм єзуїтського колегіуму який на той час став університетом світським, в якому бурсаки були майже виключно православні – лише окремі студіози були бусурманами чи католиками. Як і личить представникам нашого стану жили спудеї (і я, грішний) у скромних келіях, що належали королю і спосіб життя шукачі пізнання вели аскетичний. У тих келіях ми відпочивали від трудів праведних, готували свою скоромну та пісну їжу тілесну на вогні та вечорами крім тілесної споживали їжу духовну - вели бесіди про красне письмо, малярство та вправлялися в риториці та фільозофії.
Одного вечора (чи то навіть правильніше сказати однієї ночі) у мою скромну келії завітали залізні жовніри – лицарі «плаща і кинджала» - слуги короля, ясновельможного цісаря та святої інквізиції. На моє здивування яке було виражене не риторичною фразою, а виразом обличчя охоронці віри відповіли, що обшук вони здійснюють за моєї згоди і що живу я в келіях королівських, а не у своїх власних і ніякого дозволу на обшук і не потрібно.
А слід зазначити, що в ті часи (року божого 1983-го) діти Залізного Фелікса (першого інквізитора нового цісарства) такий страх серед різних станів посполитих накликали, що ніхто у них нічого і не питав. Проте шукали вони зовсім недовго – на моєму столі рукописи побачивши сказали вони, що почитають сії писання і з тим пішли. А треба сказати, що я в ті часи коли випадало мені короткочасне дозвілля, вправлявся я в написанні оповідок та віршів. І не думаючи, що в писанні сьому є якийсь гріх чи єресь та столі ті чернетки лишав.
Чого саме в мою келію залізні жовніри завітали – того я не відаю. Може того, що вечорами ми – спудеї різні бесіди вели і крім питань фільозофічних дискутували про устрій суспільний. То хтось із спудеїв до святої інквізиції донесення міг написати: «Так мовляв, і так – спудей такий то думки крамольні єретичні висловлює щодо цісарства-королівства нашого та його лад суспільний. Вірнопідданий.» Та могла і інша причина бути. В ті часи свята інквізиція винаходами майстрів різних користувалась. Серед тих винаходів були такі пристрої непомітні, що слова людські записували і на відстані передавали. То інквізиція встановлювала такі присторії у лекційних залях університетських та келіях спудеїв – і слухали залізні жовніри чи немає де крамоли та розмов бунтівничих.
Ще одна причина на той візит бути могла. Сталося в тій порі в цісарстві нашому наступне: ясновельможний цісар Леонід І Літописець взяв тай помер. Коли вість про подію сю в університет дійшла, один з професорів, що викладав нам науку про історію товариства усуспільнення (було таке товариство яке сам цісар очолював і яке прагнуло всю власність людей у власність суспільну перетворити і понтіфики вчення того товариства як істинну віру трактували) наказав всім спудеям до залі однієї великої зібратись. А там пристрій працював який зображення на велику відстань передавав. І от цісаря покійного ховають бозна де – в столиці імперії біля фортеці – а той пристрій показує. А правителя того ми не любили за тупість його та обмеженість, за вчинки нерозумні, брехню та марнославство. Отож сумний вираз обличчя нам зобразити при цьому нам так і не вдавалось. Що й, певно, було людьми причетними до інквізиції помічено.
Такі були причини цього чи ні – але залізні жовніри до моєї келії на гостину завітали. Зрозумів я, що чекають на мене біди і не помилився. Через кілька днів біля входу до келій наших пристрій задзвонив – той що голоси людські на відстань далекі передає. І кажуть мені через той пристрій – зайдіть будьте ласкаві в університет до келії де писано на дверях «Перший відділ». Завітав, я, звісно. А там мене вже залізні жовніри чекають. І грамоту маленьку показують, де написано було: залізний жовнір святої інквізиції такий то. Імення його і не пригадаю – не до того мені було - втямив я що чекає на мене у незабаром. А залізні жовніри і мовлять – говорити, мовляв, нам з Вами необхідно, але для цього мусите слідувати з нами в резиденцію святої інквізиції. Посадили вони мене у бричку самохідну, що без коней їде – мастило гірське в утробі тої брички горить і від того вогню вона і їде. Певно, винахідник якийсь іноземний таку бричку вигадав.
Завезли мене в резиденцію інквізиції – а там при вході кам’яна фігура Залізного Фелікса – першого головного інквізитора – вони йому як святому поклонялися. Завели в келію тай питають: «Знаєш, чому ми з тобою говорити хочемо – по доброму спочатку без випробувань тілесних?» «Ні, не відаю я того.» «Та як же не відаєш, коли ти оповідки та віршики писав?» «Але хіба єресь якась чи бунт в них є?» «Воно то може і немає, але якщо прочитати їх уважно, то висновок можна зробити, що народу посполитому в королівстві нашому зле живеться і багато станів суспільних устроєм королівства незадоволені. І цісарі наші минулого, такі як Йосип І Грізний погані були. А тут і до заколоту недалеко. А якщо хтось із чужоземців сії писання почитає, то погано про цісарство-королівство наше думати буде.» А потім допитувати стали – хто навчив мене ції твори писати та кому я їх читав і як я збирався за кордон ці твори передавати.
Відповідав я, що грамоті та письму ще в школі церковно-приходській був я навчений, а писати вірші та оповідки то кожному закортіти може, і нікому їх не читав, бо незакінчені вони і з іноземцями я знайомств не маю. А вони знову те саме – «Кому читав та хто напоумив?».
І так довго тривало. Зрештою, їм чи то набридло, чи то вони зрозуміли, що з мене нічого не витягнеш – ніякої гучної справи про єретиків. Зайшов до кімнати старий інквізитор зі злими колючими очима. І почали вони в моїй же присутності радитись, що зі мною робити. Я так зрозумів, що не з метою направду раду чинити, а з метою мене залякати. Один мовить – в темницю його кинути на віки вічні, інший – завести у підземелля, прикласти до голови мушкет чи гаківницю та й стрелити, а третій радить – завести його до такого лікаря, що зі здорових людей божевільних робить. А потім сказали мені: «Відпускаємо ми Вас. Ваше щастя, що нікому ці оповідки не читали.»
Кілька днів мені не вірилось, що я ось так можу вільно ходити вулицями міста, дихати, розмовляти, пити каву та милуватись деревами.
Через кілька днів після вищеописаних подій в нашому університеті відбувався іспит – час то того підійшов. Іспит відбувався з науки про історію товариства усуспільнення. А треба сказати, що я хоч і не мав ніяких симпатій до цього товариства, але до наук різних потяг мав, історію того товариства вивчив і на іспиті старому професору то все доповів. Але у відповідь почув я наступне: «Ви говорите не те, що думаєте. А думаєте Ви так, як думав Троцький, що ворогом нашому цісарству та суспільному ладу нашому був. А тому оцінку незадовільну Вам ставлю і зі стану студентського виганяю.» Здивувався я звісно – бо дивно було чути від такого поважного прихильника Арістотеля, що він думки здатний читати. Крім того світогляд мій від світогляду Троцького був дуже далекий.
Але нема на то ради – пішов я грамоти свої, що мене свідчили забирати. А мені їх не дають. Кажуть – відвідайте спочатку збори молодіжного товариства усуспільнення. А треба сказати, що в той час належність до молодіжного товариства усуспільнення було знаком лояльності цісарю та суспільного ладу королівства оборонцем якого цісар і був. І всі конче, хто спокійно хотів в королівстві жити і уваги інквізиції до себе не накликати мусили змолоду в то товариство молодіжне зголошуватись.
Прийшов я на те зібрання – а там крім спудеїв переляканих залізні жовніри та інквізитори сидять. Почали тоді присутні у риториці вправлятися: «Є серед нас товариш, який нам зовсім не товариш, який думки ворожі нашому цісарству і нашому суспільному ладу – найкращому в світі висловлював, які самій ідеї усуспільнення ворожі. А тому слід вигнати його зі стану спудеїв і з молодіжного товариства усуспільнення.» Так вони і вирішили шляхом рук підіймання, і пішов я по світу блукати.
(Світлина з мережі. Написано на основі реальних подій 1982 - 1983 років від Різдва Христового.)
Цікава історія, повчальна. Мабуть і тепер залізні жовніри та свчта інквізиція не перевелися, тільки притаїлися, нишком працюють, ждуть слушного часу, щоб знову інквізиторський суд чинити, на вогнищі інакомислячих спалювати, страх поспільству нагонити.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А тоді було не до сміху...
