Тобі я вдячна за останній
Цей посміх музи. Як порив
Примусив серце на прощання
Швидше забитись. Ніби див
Воно чекати не втомилось.
Так швидко й лагідно забилось...
І римі, мов старій подрузі,
Я знов відкрилась. Може Музі
Так стало жаль мене... Прости,
І Ти мене за ці слова.
Я не затримую-іди...
Мені самотність вже співа
Свої зажурливі пісні.
До них звикали всі поети,
Вони солодкі, хоч сумні.
Зате розкажуть мені де Ти,
Твій голос, усмішку згадають...
О, як я вдачна їм за це!
Це трохи пафосно, я знаю.
Але печальним вже співцем
Мабуть судилось мені бути.
Бо на короткім цім путі
Мало веселощів... Забути
Марно стараюсь, раз за разом
Лиш сльози бачу, біль, обман,
Пусті слова, печаль, образи,
Серця розбиті і туман
Що застеляє мені душу...
І очі, щоб не бачить правди.
І я мовчати далі мушу.
Направді, що немає ради
На того хто не хоче чути,
Й сліпця немає гірш від того
Хто бачити не хоче... Бути
Чужим для всіх, і лише свого
Добра бажати-дійсно краще,
І легше набагато... Друже!
І чом Тебе зову так? Нащо
Казати те чого нема?.. Я тужу
За тими днями коли другом
Тебе могла я називати...
Щасливі дні... Безмежна туга!..
Пуста... Безплідна... Що ж казати
Такій як я... Бо зправжню дружбу
Ту, що роками і в надії
Пронести можна, й вірну службу
Як друг сповнивши, заслужити
То треба вміти. Я не вмію...
Назватись другом... А було
Ще як коханим називала...
Чи то наснилось... Яке зло
Казати так, кривить душею.
Бо ж це неправда! Ти своєю
Мене ніколи не назвав...
Ти не мене отак кохав
Як я кохатиму навіки...
Але ж і я, Ти бачиш, милий,
Сліпець, що не закривши віки
Вигадує і снить те диво
Яке не збудеться ніколи!
Зате втішає, хоч мінливо
В цьому житті. Щось ніби колить,
Там, в глибині, де б"ється серце...
Бо забагато йому влади
Завжди вділяла. От прийдеться
Тепер платить за це ціною
Хоч дорогою, але варто.
Обман стоїть тепер стіною,
А відстань то найкраща варта.
Я обманула що щаслива,
Що я забула всіх і все...
Я так безглуздо і жахливо
Чекала доки віднесе
Ця течія мене далеко
Де "нас" нема, є "Я" і "Ти".
Можна забути, хоч нелегко,
Але від себе не втекти...
Твої слова, тепло,цілунки,
Ти все забрав, це вибір Твій.
Лиш це натхнення як дарунок
Я збережу в Душі моїй.
Ця не закінчена ще повість,
Не оглянувшись можеш йти.
Як спогад, сон, печаль чи совість,
Але Ти будеш в ній завжди.
ID:
343015
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 10.06.2012 07:53:54
© дата внесення змiн: 10.06.2012 07:53:54
автор: JuliaBasileia
Вкажіть причину вашої скарги
|
"Сліпець, що не закривши віик
