Хто на дорозі без шляху
Нам сили повернув?
Хто вогник, зірку провідну,
Для нас з небес гукнув?
Хто нас в годину чарівну
Штовхнув в обійми неослабні?
Хто запалив коханням нам
У дні до болю звабні?
Хто нас в житті так довго вів
Й тягнув одне до одного,
Той поруч йшов, завжди ішов
І певно ще сьогодні йде...
Хтось нам гукає навздогін
І дивиться, всміхається,
То Бог-Кохання сам-один
Без двох сердець лишається.
То він кропив нас день і ніч
Міцними дуже чарами,
Нам очі сяяли весь час
Гарячими стожарами.
І ми – то зрячі, то сліпі
Ішли до водопою,
Нам зірка згасла вже давно
Здавалась провідною.
Нам часом морок раєм був,
А сірий дим – водою,
Ти часто слів моїх не чув,
Хоч я була з тобою...
Ми всі побачили світи
І кольори торкнули,
Нам смерть навіювала сни,
Та все ж ми не заснули.
В нас серце билося одне,
Лише одне на двох,
У очі сяйво провідне
Поклав Кохання-Бог.