Твоїй душі замало місця
В русифікованому місті
Їй треба волі, почуттів
Кохання, долі, відчуттів.
А ти ідеш, збиваєш ноги
Цідиш калюжі босоніж
А поряд вже нема нікого
Вони розтали у пітьмі.
Вони зникають, ти ідеш
Не відчуваєш вже нічого
Лиш серце так шалено б*є
Вискакує і просить волі.
З тобою поряд, у пітьмі
Ступає певно нога в ногу
Твоє кохання, ваші дні
І кольори від світлофорів.
А ти ідеш, і вже дарма,
Що ноги збиті, кров сочиться
Ти знаєш, що твоя мета
І як до неї доступиться.
Ти борешся за своє щастя
Даруєш людям цілий світ
Вони плюють, на твоє щастя
Й дарують сум на сотні літ.
А ти біжи, лети до мрії
Долай всі труднощі життя
Й до тебе посміхнуться мрії
І шлях відкриють у буття.
Відкриється старенька брама,
Повіє вітер забуття
І хай залишиться позаду
Дорога дивна небуття.
Ти дійдеш, це я точно знаю
Відкриєш дивную красу,
Яку несла, усьому світу
Але відкрила одному.
Ти підеш далі, не самотня
Ви підете удвох, разом,
І ненавідає вас більше
Леді - печать, і біль-гарсон.
Ще трохи поскиплять ворота
Та їх закриють знов і знов
Як це буває в нашім місті
Коли з*являється любов.
Що то воно таке - "калюші"? А не могли б ви написати, скажімо, дванадцять рядків про "зелене жито"?
Паперова Думка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ой, не помітила. там насправді калюжі.
обіцяю, що спробую написати і про жито, але, мабуть, влітку. щось сніг за вікном абсолютно не надихає на зелене жито.
