Брудний весь, змахуючи піт,
Безбожно непритомнів Кіт.
В очах зелених, ледь пом’ятих,
Відбиток був небес патлатих.
Не перший раз кричав до неба:
"Чому я тут? Що за холера?!"
Але мовчали небеса,
Послухавши Кота всі "за".
Кіт був голодний, втрачав сили.
Де тільки лапи не носили,
Ніде він не знайшов відради.
Кота і били. Все позаду.
З останніх сил, остання спроба.
З словами: "Хочу свого дому.",-
Пришкандибав до вікон Кіт,
Заглянувши, умить поблід.
Побачив там стареньку ковдру.
І пригадав, як свою морду
Малим ще тикав в полотно.
А ось і миска з молоком
"Моя! Моя ж!" - радів безмежно.
"Мої це Люди!" - обережно,
Підкрався ближче Кіт-небожа,
Уже і на кота не схожий.
Аж раптом: "Хто це?" - рявкнув він.
"На мене схожий, теж рудий.
Чого ж Вони до рук беруть...
Ви помилились! Ось я! Тут!"
Ще довго Кіт біля вікна
Кричав. Але міцна стіна.
Останні сили в це уклав...
З останнім звуком з ніг упав.
Як тільки повалився Він,
Почувся невідомий дзвін.
Услід прошепотіло Небо:
"Це Люди. Ти їм вже не треба.
Як був малим, з тобою грались,
І втратити тебе боялись.
Як подорослішав - набрид,
Хоча і гарний ти був Кіт.
Ти не шукай в Собі причини.
Це звична вже Землі картина.
Ти треба, поки ти цікавий.
Запісля - викидають. Зайвий."