Іде сніг. Тендітні білі голки склеєні в пучки хаотично літають і розбиваються об дорогу. Обкурюють все і тануть. Зачіпляються за вії, тануть, стікають, немов чужі, не мої сльози – небесні. Прозорі.
Люди ідуть. Дехто злякано сховавши руки в кишені, опустивши голову у шарф, що , певне, і дороги не видно, прямує чимшвидш до свого дому. З напруженою гримасою. З таємним страхом. Скорчено біжать подалі. Сховатись. Не відчувати.
Комусь, навпаки, симпатизує стояти під снігопадом. Так холодно. Так – неприємно. Але – це їх робота, а заради неї вони ладні стояти і під цим “небесним нещастям”, і під дощем – під будь-чим. Хай там камені з неба. Зовсім нема різниці. Головне, щоб “клієнти” були. За ними ще б слави. Дарма – що ця слава справжня миттєва мара, та іншої для них не існує – значить нема. Стоять і ненавидять це біле диво. Для чого воно? Щоб його чорт побрав!
Отак падає сніг. Навіть здавалося б, є ті, хто його люблять. Сидівши в будинку, бачать за вікном вільне падіння. Поглянуть, ніби захопленo, наче справді розуміють, та забувають майже одразу, і не почавши перейматись глибше.
А згори не припиняє просіватися мука, вищого сорту. Лови і ліпи щось неземне. Воно не проживе в Твоїх теплих руках більше секунди – не пропускай же можливості торкнутися миті. Ти ж любиш сніг! Ні, не говори. Чого варті одні слова?
дуже гарна вийшла замальовка 
