Я відсахнуся білим снігом,
Минуле льодом обкладу,
Вдаль попливу вітрильним бригом,
Можливо там її знайду:
Там, де любовно сонце світить,
Де радість ллється через борт,
Там, де ніхто мене не гнітить,
Не відпускає щастя в борг.
Лети, лети, мій бриг пурпурний,
Вітрила вітер наповняй.
У бухті зупинись лазурній,
Де шаленіє край розмай.
Там, в світі чарів і гротесків,
У плутанині ночі-дня,
Шукатиму її на фресках,
І день шукатиму, і два,
І рік, і три… А чи потрібно?
Художник втілив свій порив, –
Творіння пестив пензлем ніжно,
Та лиш своє у нім любив.
В наш вік оголеного тіла
Простіше все. Чи варто ще
Шукати, що душа хотіла,
Не розуміючи себе.
Не треба. Ідеал – перлина,
А доля в кожного така,
Щоб жити просто, як людина,
Без рангів принца й жебрака.
Думками линь кудись за хмари,
П'янить хай в мріях красота.
Не забувай лиш, Бога ради,
Що поряд – суджена твоя.