– Чи кохала ти, берізко,
Чи плекала почуття?
Чом вклоняєшся так низько
Цій землі на каяття?
Чом згасити в серці хочеш
Те кохання золоте?
Через кого ти щоночі
Плачеш, серденько моє?
Чи то через буйний вітер,
Що зриває пелюстки,
Чи пекельне сонце світить,
Що випалює бруньки?
Чи, можливо, ти кохаєш
Без взаємності когось?
Чом ти тяжко так зітхаєш
І сумуєш чом чогось?
– Ні, тополю, вітер чемний,
Сонце гріє, не пече,
А куток кохання темний
Завірюхою січе.
Він для Бога безіменний,
Бо диявольськім мечем
Все розрубує напевно
Через правоє плече.
А на лівому – святкує
Мою слабкість перед ним
І безжалісно керує
Серцем стомленим моїм.
– То кого ти так кохаєш?
Чи не землю – матір рідну?
– Ти ніколи не вгадаєш,
Бо нелюблячим все рівно.
– Чи не клен, - твій брат названий,
Чи не дуб, – твій батько рідний,
Чи барвінок безталанний –
Малий пасинок безрідний?
– Ні, тополю, не барвінок
І не дуб могутньостовпний,
Це не клен, – мій брат чарівний –
Бо ж і крона ще не жовкла.
Ти, тополенько, кохана,
Серця темний мій куточок,
Не залікувальна рана,
Болю й радості візочок.
Я ж казала – не вгадаєш!
Вибачай, що налякала.
Ти чуття сього не знаєш,
Тому я за двох кохала.
29 грудня 2009 р.