До "Книги пам"яті".
Люблю рано-рано прокидатися , як тільки-но сонце сходить. Стояти і дивитися на нього не кліпаючи, бо воно ще не гаряче і не сліпить своїм сяянням, а тільки потроху починає зігрівати шкіру. І все гарячішає, гарячішає. Люблю пахощі скошеної трави та коли квітники барвами сяють, коли листя різнокольорове з дерев облітає, коли сніг мете, дощ іде... Не люблю тільки палючу, знищуючу спеку і холодну промозкість, коли пізня осінь переходить у зиму і то ллє холоднющим дощем, то сипле мокрим снігом та не дуже люблю весняний сніг, що оманливо ховає усілякі пастки - від повної водою ямини до слизького проломистого льоду. І усе в моєму житті поділяється на люблю і не люблю, як і в усіх інших! Згодом я полюбила згадувати. Мабуть тому, що дещиця життя вже промайнула і лишила смуток пам"яті за роками, подіями та втраченими можливостями. Та іще є окрема пам"ять - пам"ять розділеного болю.
Була вже підлітком - невгамовним і непосидючим, і з хлопцем встигла поцілуватися, а дитинство ніяк не відпускало! То й бігала до коней, бо любила їх понад усе. Що ті мотоцикли : реве як чортяка, мчиш - нічого не встигаєш розгледіти. А от на коні... То мабуть краплина циганської крові у мені співала!
У радгоспі стайня була досить велика, але залишилась після наказу "правітєльства" майже порожньою - чи то плану по м"ясу недовиконали, чи механізацію вводили, та майже усіх коней здали до м"сокомбінату, лишилися тільки чотири кобили та кінь, якого ніхто ніколи не виводив, окрім кульгавого дядька Івана, бо боялися. А гарний же ж кінь був! Білий у сірі яблука, поставистий, очі горді, а грива...Я б ту гриву день і ніч розчісувала! Казали, що дядько Іван дуже просив директора радгоспу аби залишили - за свої гроші годуватиме. Дивина - той залишив. Кобили робочі - запрягли їх та й цілісінький день у роботі, стайня пуста, дядько чистить стійла, реманент лагодить. А я все побіля коня і з дядьком розмовляю про коней, про людей...
Казав мені батько: ти там не дуже крутися біля Івана, щоб йому неприємностей не наробить.Та всидь удома влітку коли тобі раненько кобилу сідлають і дозволяють кататися. "Обережненько, чуєш...Не жени швидко, хай побігає волею. Воза причеплять - натягається..." І рукою по задку конячину погладить та підштовхне легенько, наче промовляє їй - бережи дитину. А кобилка обернеться до нього і подивиться своїми великими карими очима, немов згодна.
" Чого ви, дядю , не живете вдома? " Усміхнеться у відповідь лише. Ніхто ніколи до нього не приходив, хоча я знала, що була й онука, і дочка, і сестри. Готував собі на багатті чи ситував столовською їжею. Відцуралися родичі - ніколи не чула од них ні слова про дядька. Мені було трохи образливо за нього, тому з Катькою, онукою, я не гуляла принципово. Навіть на "вулицю" до них не ходила, хоча іноді дуже хотілося.
"Фашиський поліцай!" - буркотлива тітка Вірка на прізвисько Кобра якось кричала дядьку, бо він не схотів їй города конем скородити. Нікому ніколи не відмовляв, а її не любив, бо хитра була ще й пліткарка.
"Який він поліцай, він добрий! а ті були злими...Добрий поліцай..?"
Про війну я знала багатенько - кіно дивилася, мій дід та дядечко воювали, а батько був у окупації. То ж і розповісти було кому, та кожен розповідав по-своєму. Чи не тому сварилися батько з дідом, що ніяк не дійдуть згоди які ж то німці траплялись - добрі чи лихі? Та мене до тих суперечок не запрошували, а як натраплю на таку розмову, то женуть ще й нагримають : "...Не бовкни комусь..."
"Іди додому, мала, нічого тобі тут..!" Я не образилась, бо дядько Іван був напідпитку, а таким я його боялася. Міг оскаженіти і кричати на коней, на мене... Більше було ні на кого. Я йому це пробачала, бо ж він мені пробачив, що коню хвоста обкорнала! Був хвіст довгий, гарний, а став як сходинки ще й куций, дядько як побачив - реготав : "Гарненько прикрасила! Ти б ще покрасила фарбою для підлоги!" ...А як відв"язала і хотіла покататися верхи на ньому?!! А кінь хитрий - підпустить поближче, ось-ось дотягнуся рукою до повіддя, а він одбіжить далі і знов чекає, наче манить : "Підходь, підходь..." Так і проходила за ним години з чотири. Навіть плакала - як прийде дядько і прожене мене зовсім? А до дядька сам підійшов і з руки немов щось губами хапає і тихесенько так ірже, наче каже, що скучив...я ще сильніше заплакала - з ревнощів!..
Пішла собі, та жаліла його, бо взагалі він був дуже добрим.
Вдома батько матері розповідав, що прохання про реабілітацію дядьку не задовольнили. "За що чоловік так мучиться, стільки людей врятував, а його у табір...Який він поліцай? Самі просили - іди Іван, не дай когось лихого пришлють... А тепер кажуть, що нічого такого не пам"ятають. Падлюки...Хоч би кудись поїхав де його не знають... Не хоче! Каже, що соромитися нічого, що совість чиста, а до того, що одсидів 8 років - не розібралися...Святий він чи що..." Дивно було чути таке від батька, бо комуніст і атеїст на той час було те саме. Тоді я нічого не зрозуміла, тільки запам"ятала цю розмову.
Закінчила школу, поїхала в місто вчитися. Нові враження відтіснили пам"ять про коней, про дядька Івана. Коли дорослішаєш ніколи замислюватися і згадувати минуле - живеш сьогоднішнім днем. Якось приїхала гостювати, а батько мамі за вечерею каже : "Налий по чарчині, сьогодні треба.Пом"янемо Івана..."
Помер дядько у порожній стайні, обіймаючи стовпа за який був колись прив"язаний мій улюблений кінь Вітер, білий у сіре яблуко...А на обличчі усмішка, наче він когось рідного зустрів - щаслива така, спокійна.
Ох, і мова ж смачна! Читаєш - наче цукерки їси! Дякую, Арішенько, гарні спогади, не на розрив душі, а якраз такі теплі й добрі, щоб гіркоту попередніх трохи розвіяти.
АРИНА ЛУГОВСКАЯ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Алочко,вчила мову в Гончара та Загребельного. Намагаюсь старі оповідання переробити, бо і мова змінилась дещо і стиль.Тоді були смішні мені, а тепер ніякі...
Так. Давай детальный разбор завтра. Сижу из последних сил!
Айда с нами в загородный парк?
Только, чур, завтра в 9 вы с Мишаней уже у меня!
Опаздывать нельзя.
Если интересно, набери в гугле загородный парк "Аркадия", харьков. Там куча детских бассейнов, Михе понравится.
И не заморачивайся насчёт денег, их не надо.
Только не проспите, иначе ничего не получится. У нас назначено время!
АРИНА ЛУГОВСКАЯ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Арішенько, гарні спогади, не на розрив душі, а якраз такі теплі й добрі, щоб гіркоту попередніх трохи розвіяти. 
