Пісня дзвінкою луною всміхнулася вечору,
Він, зачарований чисто, присів на траву.
З заздрості хтось закричав не до речі.
Байдуже. Казка прекрасна явилась йому.
Очі засяяли більш, ніж зліченними зорями.
Погляд дитини, що вперше узріла блакить.
Лагідно він пригортав її ноти, впивався дієзами,
Що жили вічність під назвою мить.
Пісня ридала, а вечір лякався до болю,
Пісня знущалась - не в змозі від неї піти.
Тихо молилась. І як ще віддячити долі?
Тихо моливсь до своєї царівни-весни.
Ніч підступила. Урвалась мелодія - подих.
Мороком тиші встелила всім сни.
Терпко. Спогад - ванільний пудинг і солод.
Роси солоні щезнуть уранці з трави...
4.06.11