Чорний силует. Міцний запах обвугленого
міддю сонця.
Нечітка мова і дивне цвітіння неправди
в давно закритих очах.
Щось невпевнено рухається й шукає
як утамувати спрагу
в давно залишених людськими
кроками місцях.
Я бачу цей світ так чітко,
як не може бачити жоден з янголів.
Спостерігаючи за тим, як рухається
хвиля осуду по наших тілах,
починає текти краси роса.
Зупинені стрілки годинника покажуть
певну годину і без нас.
Не звертати увагу і бути
безжиттєво-чуттєвим,
ось його головний дисбаланс.
А десь там, далеко,
можливо, летить в самотньому
просторі птах.
І ось цей час, відведений всьому
не чекає нікого, навіть нас.
Пісок із солодким гнилим цвітінням
не скуштує кожен з нас.
Ми далекі один від одного,
та вираз твого обличчя збігається
з кількістю слів у хорошому памфлеті.
Я не вірю, а ти уникаєш
відкритої правди. Вхід в твій світ.
Можливо я помилився,
і кожен з нас параноїк в душі?
Зупинка подиху в дитини,
не так вже й страшно?
Гірше, коли ця дитина
травитиме брудними обіцянками людей?
Так? Мій солодкий вияв уяви.
У почуттях немає нічого чистого.
Скуштуй волю на смак,
сама ж не доводиш мені,
що вона існує,
затіяла гру. Я змушений кидати
пустий погляд із запитаннями в небо?
Де ж всі живі істоти? Чому коло
не повинне бути квадратом?
А квадрат -
ідіотським питанням?
Неспроста. Це все неспроста.
Просто зла наука. Вияв критичного
сумління. Непокора свого духу й
ненависть до найменших помилок.
-Чудово, продовжуй. Я тебе
уважно слухатиму, друже.
Навчу, розкажу, і покажу,
де краще копати могилу,
де красивіші квіти ростуть,
де менше смороду людського і
більше просторової краси.
Продовжуй, друже, я прийду.