Годинник.. лише монотонне цокання дає мені зрозуміти що час не зупинився, він продовжує йти як і завжди. Підсвідомо я це розумію. Так і має бути. Але мені здається, що він зупинився. Зупинився тільки тому, що цього захотіла я. Не вистачає часу все добре обдумати. А зараз в мене часу вдосталь, я ж його зупинила. Тепер, зручно всівшись у м»яке крісло і, закутавшись в ковдру, я починаю розмірковувати. Мабуть, вам цікаво про що я думаю? Смішно.. мені так потрібен був час для роздумів. І ось тепер в мене його вдосталь, але я зовсім не знаю про що думати. Думки наче втекли… їх немає. Так тихо, добре. Спокійно. Згадала.. думаю, думаю.. пройшла лише доля секунди.. мені погано… «…забути, забути, забути..», - шепочу я… нічого не виходить. Вони зайняли весь простір в голові.. їх неможливо витіснити, забрати… ні… нехай час знову продовжує йти! Я не хочу думати. Це надто боляче. Я не можу віднайти у голові це кляте цокання.. Повернути час. Негайно! Мені це вкрай необхідно.. божеволію…….
Цок, цок, цок… Прокинулась…
так завжди коли є багато часу - губишся куди б його подіти.здається все й так ясно.а більше часу думати про те що болить .мабуть трохи може знести дах.
Досить непогано.
