Так гірко, гірко в полині,
так боляче десь там, у глибині.
Я так стомилась плакати щоночі,
Куди поділись ті щасливі очі?
І слово ранить, глибоко, до болю,
І я згораю борючись з собою,
І стелиться печаль гірка під ноги,
До крові стоптані вже мною всі дороги.
Хоч серце знає, просто не буває
І завжди все ламається, зникає,
А так хотілося б, ні-ні геть не багатства,
І навіть не кохання ані братства,
А так я хочу у житті спокою.
Чи виграть чи програть у цім двобої.
Сумне вікно всміхнеться сонцем ясним,
І день сьогодні був такий прекрасний.
А я не маю сили милуватись.
Прошу, життя, ти перестань знущатись.
Не раз в думках у гості кличу
ЇЇ з страшним блідим обличчям,
Бо іноді здається Світ спинився,
Мій сильний дух в повітрі розчинився.
І я кричу, піду і не спіймаєш,
А ні, прийде і забере.
Невже мене ось так от ти кохаєш,
Що серце бється, плаче, мре.
А іноді мені здається,
Що зовсім ти не маєш серця.
Лише привітну маску зодягаєш,
А бачиш, що щаслива, то караєш.
Ні лише не кличте цю пані до себе... Вона робить тільки боляче... Тримайтесь... Вірш ваш просякнутий безнадією... Болем.. Важко дивитись і читати на це... Хочеться вам послати тисячу янголів на допомогу...
never відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00