В телевізорі тихенько пробігають картинки чергового мильного серіалу, виключений звук говорить про те, що ящик зараз не цікавить, а просто працює по українському менталітету - «щоб було».
Безлад на його столі тільки підтверджував статус творчої людини:
У вазі одиноко "купалася у просторі" самотня біла хризантема, збоку лежав блокнот з однокатренними «поетичними шмарклями», також чекає своєї черги на під-свічнику свічка (на випадок знеструмлення мережі). Далі, на газеті - сковорідка зі смаженою картоплею і двома консервованими помідорами, які вже більше години наповнюють ароматом його невеличкий, так званий «особистий кабінет», поруч красується майже повна пляшка горілки (напевне, названа на честь запорізького острову).
На стіні висить портрет незрозумілого дядька,зовні схожого на гетьмана Мазепу (можливо, то він і був), який впевнено і суворо дивиться на кота-велетня Сіму, що солодко спить, розлігшись майже по всьому дивані, і лише інколи прокидається, щоб поглянути на запашну картопельку.
Стоїть повна тиша... Інколи, навіть можна почути як шепочуть його думи...Тільки під вікном п'яний чолов'яга час від часу її порушує, набираючи когось по мобілці, і щодуху кричить: «Забери мене звідси!», - але це все невеличкі дрібнички...
В діалоговому вікні "ноута" знову засвітилося повідомлення від його Joséphine, яка в черговий раз пише одне й те ж питання: «Де пропав і чому не береш слухавки?».
Але, автор сьогодні недосяжний ні для кого. Він зібрався знову щось написати, намагаючись випередити свій скажений графік - складений ним самим, який ні до чого особливо не зобов'язував, але був дуже важливим для нього. Він відрізав себе від світу , щоб активно попрацювати. Вдасться, чи ні - інше питання. Муза ж така примхлива...
, дякую
