Через кілька хвилин полковник Джон Сендел йшов по нічній вулиці у зім\'ятому чорному плащі. Йому весь час доводилось боротися зі своїми інстинктами, які гнали його геть від яскравого світла вуличних ліхтарів. Довгий японський меч ритмічно вдаряв його по стегну під плащем.
Він зупинився біля першого ж таксофона, вийняв кілька монет і зняв трубку...
...Генерал Андерсон незадоволено перевернувся набік, розбуджений сигналом свого телефону, і підніс його до вуха:
– Так? – прогудів він сонним голосом.
Десь здалеку до нього долинув рівний впевнений голос, який ніби стверджував, а не запитував:
– Генерал Вільям Андерсон?
– Так, так, генерал Вільям Андерсон, – змучено протягнув Андерсон, виділяючи кожне слово.
– Слухайте мене уважно, генерал і не перебивайте, – твердо мовив Сендел. – В кількох кілометрах на південний захід від Тусона у пустелі стоїть сірий \"Хаммер\" до верху набитий модифікованими \"Кондорами\". Їх вивозили в Мексику, щоб пізніше, мабуть, переправити в Корею. Очевидно в Мексиці десь в районі Каборки або Пуерто-Пеньяски в них перевалочна база. Це ви вже виясняйте самі, бо вантаж точно з вашої бази у Феніксі. Раджу вам краще перевіряти людей, які відповідають за таку страшну зброю, якщо її вже винайшли...
Кілька секунд Андерсон не міг нічого сказати. Він був шокований і ходив по своїй темній квартирі з кута в кут.
– Звідки...звідки ви все це знаєте?! Хто ви такий?! – схвильовано прогудів він.
Сендел криво всміхнувся, згадавши чомусь слова корейця.
– Хто я? Я нікчемний патріот...
Він повісив трубку, уникаючи безглуздої розмови.
Полковник Стівен Джорімел повільно пересікав великий темний хол із склянкою червоного вина в руці. На ньому був лише довгий синій махровий халат. Вид у Стіва був виснажений і стурбований.
Вхідні двері раптом тихо відчинились і хтось з\'явився в холі. Стівен прибрав з лоба мокре волосся і вдивився в темряву. Це був Джон Сендел – брат Флори.
\"А–а... Це той... недобитий.\"
Джон усміхнувся, по-дружньому кивнув Джорімелу і рушив до сходів, що вели наверх.
Стів ліниво розглядав Сендела. \"Де це його носило цілий день?...\"
Джон піднявся по сходах і повернув до кімнати, в якій він тепер жив. Джорімел крадькома проводжав його поглядом. \"Якийсь він увесь зім\'ятий... І де він тільки відкопав цей старий плащ?... Цей старий зім\'ятий чорний плащ... Цей чорний плащ... ЧОРНИЙ ПЛАЩ!!! \"
Склянка випала з руки Стіва, але він цього навіть не помітив. Широко відкритими очима він втупився Сенделу в спину і не рухався доти, доки той не зник за дверима.
\"Людина у чорному плащі!... Це він?! Ніндзя?!... Ні! Не може бути!\"
Джорімел мов зачарований ступив крок вперед і наступив на осколки склянки з вином. Це вивело його з заціпеніння – він відсмикнув ногу і почав скакати по холі на одній нозі, гарячково намагаючись розставити в своїй голові все на свої місця.
\"Шість місяців він вважався загиблим... Потім раптом з\'явився... З\'явився і мої справи полетіли під три чорти... Випадковість? Можливо... А чорний плащ? А слова цього... корейця... Хо Шін, чи як його там звали... Надто дивний збіг обставин...\"
Чорні двері раптом знову відчинились і ввійшла Флора Джорімел. Стівен повернувся до неї, все ще тримаючи ліву ногу руками. На його блідому обличчі з\'явилась невпевнена театральна посмішка...
Джон знав, що це... Але він не міг його зупинити або хоча б прокинутись. Воно було вже поруч. За мить це \"щось\" стало схожим на червоне лице східної людини, і його вбивча енергія вдарила в Сендела, перетворюючи його свідомість на сірий попіл. Джон навіть відчув запах паленого м\'яса. Він зціпив зуби і все-таки прокинувся, але змусив себе не відкривати очей, насолоджуючись абсолютною темрявою і безмежною Пустотою...
Пустеля Хіла все ще спала глибоким сном, коли на північному сході над горизонтом з\'явились дві яскраві точки. Вони швидко наближались зі сторони Тусона і висіли низько над землею.
За кілька секунд два могутні військові гелікоптери зависли над пустелею, потрясаючи повітря ревом двигунів. Два потужні прожектори схрестили свої промені на землі і вихопили з темряви сірий джип, що самотньо стояв серед пустелі. Пісок і пилюка закружляли у дикому танці, немов лютий звір, кидаючись на металеві боки \"Хаммера\", засипаючи холодне тіло людини, що лежало поруч.
Скривавлена сорочка на трупі корейця затріпотіла, ніби намагаючись відірватись від нього і полетіти кудись услід за душею...
Кілька людей з гелікоптера швидко ковзнули до землі по тонкому тросі і кинулись до джипа. Зазирнувши до середини, один з них підвів голову і замахав рукою пілотам. Машини негайно зменшили оберти двигунів, швидко опустились на землю і завмерли, продовжуючи яскраво освітлювати джип прожекторами...
...За кілька хвилин все було закінчено і завантажені гелікоптери знову піднялись в нічне небо. Вони повисіли кілька секунд над \"Хаммером\", потім відлетіли на кілька десятків метрів і знову завмерли. Один з вертольотів повернувся, завис, ніби востаннє придивляючись до джипа. Тіла корейця вже не було біля машини.
Раптом з-під крила вертольота вирвалась маленька ракета і за мить вдарила в автомобіль, відкинувши його на кілька метрів могутнім вибухом. Яскравий спалах освітив пустелю навкруги, а за секунду те, що було колись сірим \"Хаммером\" звалилося вниз купою палаючих уламків...
Гелікоптери, набираючи швидкість, рвонули в сторону Каліфорнійської затоки, туди, куди мав прибути джип. Вони летіли на південний захід, несучи з собою вогонь справедливої помсти...