Кетрін сиділа навпроти Джона Сендела і з усмішкою спостерігала як він їв швидко і без найменшого звуку. Він усе так робив. Тихо і швидко.
– Полковник Джон Сендел, – урочисто промовила Кетрін і засміялась. – Сили небесні! Тобі ж тільки двадцять вісім років! Ти що, до генерала тягнеш?!
Сендел усміхнувся, на мить забувши про свою рибу.
– Не я придумав цю систему, за якою людині присвоюють звання за її заслуги. Я не робив військової кар'єри, Кетрін. Просто за цією системою мої здібності оцінюються дуже високо. Їх легко помітити у військовий час. Особливо на фоні інших людей.
– На фоні простих смертних? – запитала Кетрін, весело підморгнувши.
Сендел не відповів. Він загадково усміхнувся і знову взявся за їжу.
Несподівано до їхнього столика підійшли двоє юнаків. Один з них попросив Кетрін потанцювати з ним. Секунду повагавшись, вона погодилась.
– Нікуди не зникай. Я ще підійду! – кинула вона Джону і пірнула з хлопцем в юрбу рухливих тіл.
Інший юнак раптом сів за столик на її місце і став уважно розглядати Сендела. Джон глянув на хлопця. Йому було років шістнадцять. Обличчя свідчило про запальний та впертий характер.
– Хочеш запросити мене на танець? – запитав Сендел. – Чи є якась розмова?
Хлопець густо почервонів і опустив очі. Полковник глянув у вікно. Сонце майже торкалось землі, пробиваючись у щілину між двома будинками.
– Вибачте, але мені здалось, що Кетрін назвала вас Джоном Сенделом, – пробурмотів хлопець. – Це дійсно ваше ім'я?
Сендел ще раз уважно оглянув свого співрозмовника. Ні. Він його не знав і ніколи раніше не бачив. Дивно...
– Так. Це моє ім’я. То й що?
– Справа в тому, що я чув про вас. Про ваш... подвиг, – очі юнака заблищали, – про те, як ви наводили жах на ворогів цілих шість місяців на двох маленьких островах в Тихому океані!
Джон втомлено схилив голову, розглядаючи свою порожню тарілку. О, так... Він привчив себе з'їдати все до крихти, щоб не залишати жодних слідів... Жодних...
– Звідки ти про це знаєш, – запитав Сендел, не піднімаючи голови.
– Мій батько, Поль Файдер, служить на Гавайських островах. Він був на урочистій церемонії, коли вас нагороджували. Він сказав, що...
– Ти, мабуть, Девід Файдер, – перебив його Джон, пригадавши розповідь Сорбо.
– Так... Ви мене знаєте?! – здивовано запитав хлопець.
– Я знаю, що ти зробив з будинком японця Кацутакі, – різко мовив Сендел, глянувши йому в очі.
Девід Файдер на якийсь час розгубився, здивовано втупившись в полковника і, намагаючись зрозуміти, як той пов'язаний зі старим японцем, що жив на околиці міста. Але потім в його очах з'явився холодний вогонь і він зухвало підвів голову:
– Вони вбили мого брата! Те, що я зробив – ніщо в порівнянні з...
– Хто вбив твого брата? – знову різко перебив його Сендел.
– Ви самі знаєте хто, – хлопець викривив лице і розтягнув пальцями очі у дві вузькі щілини. – Мій брат був морським піхотинцем, – сказав Девід, опустивши руки і потупивши погляд, щоб не дивитись в чорні очі полковника.
– По-перше, – тихо промовив Сендел, – Кацутакі японець, а Японія ніяк не пов'язана з цією війною...
– Вони всі одинакові! – раптом крикнув Девід Файдер, але його слова потонули в новому вибуху музики і криках натовпу, що заворушився з подвійною силою.
– ...По-друге, – так само спокійно продовжував Сендел, – війна завжди залишається війною. Вона нищить все: людей, природу, культуру. Але людина створена не для нищення. І не для помсти. Людина живе, щоб творити, Девід. І виграти війну – це її зупинити, а не знищити ворога. Шлях до перемоги часто буває залитим кров'ю, але саме тому зайвої крові проливати не треба. Зрозумій це, Девід, бо майбутнє в твоїх руках. Це майбутнє всієї планети. Тобі і таким як ти, що живуть по ту сторону Тихого океану, вирішувати, яким буде це майбутнє: таким, як сьогодні, чи іншим. Як бачиш Друга світова війна вже забулась людьми і вони почали третю... Але я вірю в майбутнє, Девід. Не підведи мене...
Сендел глянув у вікно, поправив меч під плащем, встав і кинув кілька доларів на стіл.
– Передай, будь-ласка, Кетрін, що я ще зайду, – Джон поплескав хлопця по плечі і пішов до виходу.
Девід Файдер замислено розглядав свої старі джинси. Він раптом різко повернувся.
– Ей, містер Сендел!
Полковник глянув на нього через плече.
– Я думаю... Думаю, що ви чудова людина! Я б хотів бути схожим на вас, пережити те, що пережили ви...
Сендел криво усміхнувся і вийшов з бару.
"Нехай Бог збереже тебе від цього, хлопче..."– подумав Джон.
ID:
243697
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.02.2011 00:17:54
© дата внесення змiн: 27.02.2011 00:17:54
автор: Corvin
Вкажіть причину вашої скарги
|
