Присвячую моїй бабусі Гузенко С.І.
Ми з нетерпінням прагнемо весни,
Про неї мрієм трепетно з дитинства,
Малюємо на склі рожеві сни
І юність підганяємо навмисне.
Вона летить – стрімка і гомінка –
Їй ніколи спинитись й на хвилинку.
І дівчинка, вродлива і струнка,
Так хоче стати схожою на жінку.
І ставши нею в літо чарівне,
Коханням зорепадовим упившись,
Вона відчула як усе цвіте,
Цвіте у ній, у ній – святій і грішній.
Вона перемогла і біль, і страх,
І їй співають гімн пташки і квіти.
Як солодко спить в жінки на руках
Одне із сонечок, що звуться просто діти.
Дивись, синів-дочок у вирій провела
І літа свого справила обжинки,
На осінь ненароком набрела,
А та вплела у коси їй сніжинки.
Яка чудова золота пора!
Від усмішок онуків вся аж сяє,
Ще не турбує жінку сивина,
Ще сум у жінці лише визріває.
Й тоді, як розгуляється зима,
І час на роздуми є довгими ночами,
Коло вогню родинного вона
У мудрості своїй проста і величава.
Цю мудрість лиш в собі не зберегла –
Потроху в молодих дітей переливала.
Дай, Боже, їй ще трішечки тепла,
Щоби душа її не стигла, а співала.
03.03.07.
