Місто загорнулося в мою цигарку. Вулиці, площа, сцена, озеро – все сховалось під тонким шаром цигаркового паперу. Я прикурюю і спостерігаю, як моє місто повільно згорає і летить вгору цигарковим димом і опадає вниз попелом. Сидячи над прірвою ми довго вирішуємо чи дивитись вниз, а чи може спробувати злетіти. Витягую з пачки іншу. В неї загорнула почуття і намагаюсь їх безжалісно спалити. Мій прорахунок у втягуванні легенями диму і тому через нього вони повертаються і поселяються вже не в серці, а в легенях… тепер їх не дістати…
Їх можна лише загубити. Але хіба їх загубиш? Можна спробувати викинути, але що, коли я знаходжу їх в кожному твоєму погляді. Ну і що,що погляд випадковий? Все рівно він подарований мені. Хоча ти напевно і не знаєш про те, що ти його мені даруєш. Скоріше навіть я його викрадаю. Місто втрачає свій баланс. І взагалі може варто забути про нього? Щоб не узалежнюватися… хоча… всі ми залежні. Залежні від себе, від своїх звичок, від тих самих цигарок… від цигарок ми залежні найбільше.
немає слів, одні емоції!!!браво))
