В кожного міста є своя таємниця,що впивається минулим та майбутнім безмовниж стін будівель, своєрідна душа,все розкривається для тебе якось-по-іншому,ти розчиняєшся у власній незбагненній філософії думок. Крок за кроком,звук бруківки,що навіває присмак давніх часів, шепіт римських доріг...Вузькість вулиці вражає і огортає тебе в пелену середньовіччя,так хочеться відчути на собі мереживо корсету і легкі обійми манірних з брошею туфельок. А в повітрі пахне Відродженням,мимоволі намагаєшся вловити в русі пензля барв його слід.Хоча власна свідомість відображає ледь помітні очерки імпресіонізму.Картини природно прикрашають стіни будівель,що так і рясніють вишуканістю,руху ліній,з відблиском Барокко...Крокуючи,забуваєш про все,ти,наче поза виміром,час зупияється і не має влади. Тільки постмодерні вивіски кафе та малих крамниць,розривають вуаль чар і стрілка годинника прискорює свій хід... і ти мовчки,з застиглою емоцією на обличчі,стоїш перед пам'ятником І. Франку. А в найпотаємніші куточки задуми,прокрадається бажання,знову опинитися біля цієї чудової арки.По щоці біжить перлина самотності екзистенції,омана вуалі романтизму розірвана на тисячі відтінків жестів минулого символу,чому ж так струна відчуття звучить?А душа серце в тінь реалізму ховає,щоб десь на світанку розбита мрія не ранила крила надії.Ні,я не потону в цьому "Потоці свідомості",легким рухом руки зірву цю не зрозумілу сторінку постмодерну,і начерком синтементалізму на пишу тихе романтичне слово"ти"
Напевно, написано після лекції з культорології чи філософії? 
