Я є?
Невипадкове питання летить в прірву випадковими друзками. Відповідати нікому, бо ніхто не чує. Навіть я. Я, вкотре читаючи стертий штрих-код минулої днини і намотуючи себе на колючий дріт наступної. Я, шукач чужого сенсу і власного неспокою. Я, вже і не я насправді, а лише звук непевного кроку до чогось попереду. І тільки коли вимовляти «я» надоїдає можна вдати, що почув питання.
Знову спостерігаю за власним самознищенням чи перетворенням у щось нове. Хто зна, що цей процес може бути таким приємним, і болючим водночас? І легко можна незчутися і загубити себе назавжди. Коли найдрібніші молекули і атоми того, що було раніше моєю сутністю, летять за вітром і сонцем, губляться в темряві і поглинаються матінкою землею. А замість всього того з*являється лише одне – Ти.
Все змішалось в химерну квінтесенцію. Колір Твоїх очей і волосся, звуки голосу і імені, риси обличчя і тепло-холодна осінь в долонях. Хочеться збовтати всю цю фарбу, пройтися стінами і площами самотнього міста, створюючи монотипії вже не власної душі. Кожен бачив би у них щось своє, а ми бачили б власні обличчя. Я б засміявся і спитав: «Диво… Чи, думаєш, ця наша монотипія – теж випадковість?» А ти б засміялась у відповідь…
Розчиняюсь у Тобі і бачу, як сонце відмовляється оминати тіло і створювати
тінь, а дзеркала не дають більше аудієнцій обличчю, змушуючи забувати власний вигляд.
Мене немає. Лише Ти. Десь там далеко і тут – всередині.
Ти є.
