Чому ця дівчинка плакала під креслатим осіннім кленом?
Схлипував дощ… І вона … Сумувала алея у парку,
І лунав із пустої кафешки хриплий голос забутого Джо Дассена,
DEJA VU із минулого, і стало за коміром куртки парко.
Розчиняться роки в турботах і вранішніх мелених кавах,
Поцукроване небо нічне залишиться потім комусь,
Дні бомжами роз’їдуться у тролейбусах і трамваях,
Я помічу, що частіш за здоров’я, не за кохання молюсь.
І все рідше на вікнах чомусь скакатимуть сонячні зайчики,
Перший сніг не здивує, на жаль, – не запахне новорічними святами,
Зрозумію, що метеозміни набули іншого значення,
І ночі роздерті безсонням заштопаю чорними латами.
Мо’ поплакать з тобою, дівчинко, в джинсовій курточці,
Про те сАме, що й ти, і за тим, що у вчора перекриті назавжди шляхи,
Доведеться у косах знаходити павутинок білі блискучі ниточки,
Ну, поплач… Синьока і вертай до своєї весни.