У маршрутці було парко. Пасажири витирали піт з облич. Відчинені люки і вікна. А вітер, що вривався в бумбажний, переповнений салон – був гарячим, як і все навколо. «От, душегубка»- сказала повновидна жінка в яскраво-жовтій сукні, що майже прилипла до її огрядної фігури. На руках молодої ,вродливої жінки плакав білявий хлопчик. Його щічки були червоними, а голубі очка були в сльозах . Мама, яка тримала його на колінах , махала над ним журналом «Даша», на обкладинці, якого усміхалась у всій своїй красі, Ані Лорак. Молодий хлопець з зав’язаним на гумку хвостиком русявого волосся слухав у навушниках музику, тупаючи в такт ногою. Інший, у камуфляжній формі, з надписом «Охорона», кремезний, тримаючись за поручень, голосно говорив по телефону з якоюсь Каріною. Бабуся, сивенька, маленька ,з вицвілими світло-голубими очима, у білій блузочці, акуратній плісованій спідничці, дивилась у вікно, тримаючи на колінах велику кратчасту червоно-білу торбу, з якої пахло свіжими пиріжками. Мабуть, їхала до внуків з гостинцем. А поряд дві дівчини-блондинки весь час хіхіками і роздивлялись фотографії на стільниковому: « Класний, ой дивись, ой, який прікол. Ну, ну, чекай, а… то Ленка? А, дивись , а Юрка вчора мені каже….» Статечний і правильний дядечко у позолоченій металевій оправі окулярів, у випрасованих на кант бежевих штанах і голубій сорочці, - сперечався з дружиною, високою, гарною жінкою-брюнеткою, з зачіскою , наче щойно з перукарні, з філігранним грецьким профілем обличчя. Доносилися слова : « Навіщо йому вона, він ще має закінчити університет. .. Невідомо яка… Якась лоботряска…»
Певно йшлося про їх сина, який, мабуть мав дівчину, котра не подобалась їм, батькам.
До всього того , в маршрутці грала весільна музика… « Білі квіти, білі квіти, білі квіти, не ламай у чистім полі сильний вітер…» За вікнами відривалося назад розпечене сонцем місто , з магазинами, базарами, скверами, корками на перехрестях, дзвоном трамваїв… Все копошилося, спішило, рухалося. Година пік, вівторок… Закінчився ще один робочий день.
Через прохід - майже навпроти мене сидів сивуватий чоловік, з засмаглим обличчям, на яке вже час наклав свій відбиток. Зморшки вирізблювали його характер. Від видався мені доброю і вольовою людиною. Одягнений у чорну футболку, а поверх джинсова камезелька. У нього були спрацьовані робочі руки. На колінах тримав невелику чорну спортивну сумку. Він був сумним і задуманим. По сивій скроні стікали краплі поту. Чоловік відкрив сумку і вийняв з неї надпиту пляшку горілки «Володар». Відкрутив корок і ковтнув просто з неї кілька ковтків. Не скривився. Лишень обтер уста кулаком, так якось рвучко. Потім відпив ще.
Огрядна жінка, та що в яскраво-жовтій сукні , помітивши це сказала: « Так… то ще в таку спеку треба напитися! От мужики. Вже навіть не доїде до своїх дружків,а в маршрутці, привселюдно з горлА п’є. Ви б повстидалися, от…» Водій глянув в дзеркало на чоловіка і притишивши музику, сказав: « Мужчина, зараз висаджу, в салоні не можна розпивати спиртні напої».
Чоловік цього наче і не почув. Він опустив очі і думав про щось своє. Він не був п’яний, а якийсь зосереджений, тужливо-спокійний, наче десь, не тут.
Я чомусь уважно вдивлялася в нього. Чоловік не видавався мені пияком. Я побачила, що його очі були вологими, він закліпав повіками, кашлянув, мабуть в горлі став клубок. Витер долонею обличчя, провівши нею від чола до підборіддя,наче хотів привести себе до тями .Він відкинув голову назад на спинку сидіння і дивився в одну точку, на відкритий люк, з якого віяло гарячим вітром, в якому нічого не миготіло - там тільки було небо.
А люди звернувши на чоловіка увагу, почали давати йому поради: що треба поважати пасажирів, які тут їдуть, що для розпивання спиртних напоїв є спеціальні місця. Вони шкодували його дружину і дітей. Вони були певні того, що такі, як він, не дбають про сім’ю, їм би тільки напитися.
Мені було жаль цього чоловіка. Я розуміла, що ,мабуть, у нього щось сталося певно якесь горе. Людині було зараз дуже важко. Всім жарко, а йому важко. Я дивилася на нього, я відчувала,що йому нестерпно все це чути. Але він мусив це слухати, бо йому треба доїхати кудись.
Через дві зупинки на вулиці Гашека, біля онкодиспансеру , чоловік підвівся і пішов до виходу. Двері відчинилися. Він сказав: « Люди, пробачте, годину тому, тут, помер мій друг, я не встиг до нього доїхати»,- і подивився на всіх блискучими карими очима, з такою тугою і так винувато. Вийшов з маршрутки, вдихнув на повні груди повітря, пішов до воріт лікарні, на яких були надписи «В’їзд», « Виїзд». Пасажири притихли . Водій вимкнув музику. Всім стало соромно. Кожен думав про своє. Гарячий літній вітер вривався в салон через прочинені люки і вікна, напинаючи сині фіранки. Маршрутка їхала далі.
ID:
204049
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.08.2010 00:10:21
© дата внесення змiн: 30.01.2012 12:58:55
автор: Лана Сянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Вас зачепило, мене теж, цей випадок, що стався вчора- реальний, я мусіла про це написати... 
