Мій рояль … він мовчить…
Мінори-мажори поснули в якихось “Каприcах”,
Сльозами і тишею пишу свої експромти,
Забулись акорди в минулих репризах…
Пишу, по акрилу вибиваючи пальцями “forte.”
Я розкАжу , що я зовсім з іншого світу ,
І його вже нема, і не маю куди вертатись,
То куди ж мені зараз доживати це літо?…
Чи просто у захмарному замку сховатись?
І чекати із моря погоди, чи може шторму,
Малювати на вікнах казкові свої вітражі,
Чи повісити знов на карнизи свинцеві штори,
І боятись сторонніх стронціїв і дубляжів.
Позбуватися помилок зовсім не легко коректно,
Минулих захоплень і перших моїх некохань,
А може піти по-англійськи? Просто й ефектно,
ЗалИшивши все як було, без прощань і зітхань.
“piano, piano” – це тиша шепоче у вікна,
“presto”- бігають пальці і миша моя шарудить,-
Я пишу про дощ і випадковість зіткнень,
І не вмикаю світла, бо боюся, що міль залетить.
А ранок у потугах скиглить уже і сіріє…
Нехай, ще допишу, дарма, що уже не досплю,
Треба правду паперу сказати , хоч це безнадійно,
І тремтять мої пальці на слові останньому «лю…»