Якась примара, згорблена, незграбна,
Стоїть під жовтим світлом ліхтаря,
Вона тримає у руці своє послання
І подає мені - і ніби каже - НА.
А я боюся,що там?, може горе,
Новина, лист, чи із минулих літ пісок,
А я не хочу вже листати память,
Читати звістки із чиїхсь скриньок.
Біжу до ранку, обминаю темінь,
Тікаю далі, та навколо все ще спить,
І хрещуся відмовивши молитву, амінь ,
А та, з пакетом у руці- стоїть.
То все ж беру, тремтячою рукою
І розриваю таємниці твердь,-
Ну, що ж була вона сумною,
Писалось там, що вічно буде осінь,
І вічно буде листя падати з дерев,
І що мене хтось дуже-дуже просить
Вернутись в весну вже тепер.
Листаю память, і читаю згадки
Дарованих речей і прощених гріхів,
І ладна вже віддати усі статки,
Щоби доплисти до зелених берегів.
Мій сон минув, бо ранок лезом
Черкнув ,- і блиснув світ реальний у вікні,
Було так сонячно і Лицар-Травень,
Скакав по вулицях на буйногривому коні.
Обличчя його вродливе, очі зелені такі,
Мої Ангели мені шепотіли: "Вийди, його перейми"...
А я забарилась, не встигла, глянула тільки з вікна-
А там коня напувала моя синьоока донька.
ID:
182363
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 07.04.2010 20:13:31
© дата внесення змiн: 18.01.2012 14:13:38
автор: Лана Сянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
