Життя… Сонце… Райдуга… і квіти розквітають… Вона жила, квітла… не боялася ні бурі, ні зливи, ні жорстокості людей - вона дарувала свої пелюстки коханій людині… віддавала тепло, усмішки, підтримку для людей навколо себе, не вимагаючи нічого взамін… Мріяла про світлий завтрішній день, але з оптимізмом зустрічала пасмурні ранки! І говорила: ” Все буде добре!!!” з лагідною, не забутньою посмішкою на устах…
Але… не дотримала свого слова… і через три роки в альбомі, серед чорнобілих спогадів райдужних моментів життя лише аркуш паперу… знайомий почерк - рідний…
і заголовок- “Квіти тво життя…”
----------------------------------
Чи часто кожній із нас дарують квіти?
І кожна із нас кивне: “О, так!”, але в душі з смутком зітхне.
Мабуть не часто, а хотілося б … і саме від нього - не завжди лагідного і чуйного, не завжди ніжного і щирого, не завжди такого, як хотілося б, але свого - єдиного.
Пам‘ятаєш, перша залишена квіточка конвалії? твоя улюблена – це від нього…
П‘янкий, хвилюючий і незабутній випускний бал. Зустріч сонця і тінява біло-рожевих піонів – і це він!
А ось урочисті звуки вальсу Мендельсона. Ти і троянди. Ви – горді, незалежні, чарівні. Але – його.
Слова із телеграми, із протилежного кінця світу…
- « Дякую за сина ! Всі квіти – Тобі!»
Ледь-ледь зажевріла зоря, а підвіконня – у зворушливих, простих забайкальських сокирках – народження донечки…
Листок тополі із конверта – найважча квітка. Квітка афганського помину, квітка болю і страждань, безсонних ночей і надій…
Але… Це ще й квітка життя:
– «Я повернусь!.. »
Ще одна донечка– і біля твоїх ніг осінні, стійкі, темно-вишневі хризантеми. Ти дивишся на них, а очі туманяться слізьми.
Сльози – наш вірний супутник і ми не зраджуємо їм ні в горі, ні в радощах!!!
Як же багато у тебе квітів ?
Квітів смутку і співу, квітів гордості і безпечності, квітів зустрічей і прощань…
Тож чи часто нам дарують квіти?
Мабуть – так, а можливо й - ні…
Але ці квіти особливі, зворушливі і бажані кожної із нас. Бо вони від того, хто не завжди чуйний і ніжний, не завжди щирий, не завжди такий, як хотілося б – але єдиний.
Це квіти твого життя, твого жіночого щастя…
———————————
Незакінчена ода щастю… а що в кінці – знову квіти, тільки їх лише дві… бляклі гвоздики без надії і життя… і сльози – наші вірні друзі, що не вміють лукавити…
…квіти в‘януть, вони приречені…
ID:
136544
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.07.2009 19:45:39
© дата внесення змiн: 07.07.2009 19:45:39
автор: zx2785
Вкажіть причину вашої скарги
|
