Зозулько моя… Ти така, наче подих весняний…
Зачаровані небом очі не люблять сліз…
Дивна моя… Любиш правду в житті обманнім…
Я так хочу, щоб день приніс
Тобі тільки сонце, що буде чіпати
Твої щоки промінням , бавити мов дитя…
Зозулько моя, невинна і чиста мов ранок,
І як ти такою лишаєшся все життя?
Дивишся щиро, хоч часом так боляче раниш
Словом, невміло й невчасно сказаним в мить
Та прощаю тобі, моя Натко, ціпятко весняне,
Бо твій сміх, твоя пісня мов травень бринить
І чарує, і манить, і вабить
Наче мрія, яку не знайти…
Я так хочу щоб ти не знала
У житті ні брехні, ні біди
Щоб любила, Зозулько, кохала,
Щоб чекала і вчила чекати,
Щоб не зрадила, не зруйнувала
Все те, що так важко шукати
У вирі буденності… Прошу,
Пробач, що я часом дратую намарно,
Але ж знаєш, що я ненароком –
адже щиро люблю,
Як сестру, як доньку, як друга,
Відведу від тебе усі негаразди і вроки…
Бо з роками частинкою стала моєю,
Ти читаєш думки і слова – ми вміємо мовчки бесіди вести,
коли сидимо на вікні і у каві
Лишаємо слід про минувші студентські весни…
(28.05.2009, Львівський вокзал)
ID:
132559
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 04.06.2009 12:54:38
© дата внесення змiн: 04.06.2009 12:54:38
автор: ameli-meli
Вкажіть причину вашої скарги
|
