Юрію Клену. Конкістадорам.
В нас знов важкий і мертвий час,
Стискає груди й нам повітря.
Так тісно й важко водночас
На світі цьому просто жити.
В великих і малих містах,
У мегаполісах ще більше
Зруйнована мораль у прах,
Так тісно там й нема повітря.
Не ваблять слава, успіх, поступ,
Не вабить золото і гроші,
Не вабить все, що так хороше
В час лицемір’я і світла посту.
Відомий світ давно обрид.
Навколо підлість заступила
Вмираючий наш краєвид,
Що за вікном, а де ж вітрила?
Та ні, ще є в нас корабель
В душі полатаний, дірявий.
Він – жертва злих життєйських скель,
Але готовий ще до плаву.
Але скажи, куди плисти?
Куди спрамовувать вітрила?
На суші й в морі лиш хрести,
Та й ми ходячі лиш могили…
Та хто засурмить у трубу,
Хто нам зіграє на гітарі,
Опише доленьку важку
І скаже, де ми ж неправі?
Над нами теж зорять зірки.
Вони далекі і безмовні,
Не вказують уже шляхи,
Їх велич – це стабільність й скромність.
Над нами теж Персей і Андромеда,
Північний Хрест, Зоря Полярна,
Нам теж біліють Кордильєри
Далеко вдалині в тумані.
І ми на роздоріжжі днів
Спинились й поки що тупцюєм,
Не вабить нас краса морів,
На роздоріжжі душ існуєм.
Є відповідь, але далеко в млі,
Не треба йти за нею в море,
Скеруємо лише душевні кораблі
За вами вслід, конкістадори.
