|
Грудневий день… надвечір’я. Легкий серпанок спускається донизу, несе вологість, прохолоду. Земля деінде під покровом снігу. Невелика площа біля маркету, розчищена від снігу та де-не-де, все ж залишилися, короткі, вузькі клапті від ковзанок.
За кілька сот кілометрів до воєнного зіткнення…своїм життям живе містечко. Хоча часто виють сирени та люди звичні, копошаться, як мурахи, поспішають у своїх щоденних справах.
З вокзалу, про прибуття електрички, долітають слова диктора. За кілька хвилин, з тунелі, що виходить зі сторони вокзалу до площі, в тисняві поспішають люди. Більшість жінок старшого віку із сумками, а чоловіки, в основному з рюкзаками в руці, чи через плече. Ну, а молодь майже завжди з пакетами чи з невеличкими сумочками, чи з портмоне.
В очікуванні покупців, Світлана хитро позирала в сторону тунелі. Чи всміхнеться їй вдача, чи продасть ці, пахучі, смажені пиріжки з капустою. Це сьогодні, з такою начинкою, іншим разом бувають з картоплею, заправлені із зеленим кропом, чи із смаженою цибулею. Рідше, вдома з мамою, готують із сиром та з лівером.
-Таке воно… життя не солод, доводиться виживати, -так часто їй казала мати. Звичайно, по дві години щодня прибирає в аптеці, це невеликі гроші, тому й доводиться займатися такою справою. Батько втік у росію, а вдома, ще є молодша сестра, яка в цьому році закінчує школу. Але зростом уже й догнала старшу сестру. Світлана ж закінчила ПТУ на перукаря, але влаштуватися на роботу не вдалося. Пообіцяли після Нового року передзвонити, хтось має піти в декретну відпустку. Інколи вдома, знайомим робить зачіски, підстригає. Мати вирішила, що це її особисті гроші, тому в сімейний бюджет віддавала гроші за продані пиріжки. Ще місяць назад, хоч мама і стояла поруч, вона соромилась їх продавати. Але поступово звикає. Не раз бувало, юрба молоді в гарному настрої, жартує ,їй тепліше на серці. Покупці інколи відмовлялися від здачі. Принесе додому виручку, всміхається, а мама відразу,
-Що мабуть більше грошей принесла, ніж пиріжки коштують? А потім веселіше до неї,
- Це мабуть за твої красиві оченятка. Ой, моя ж ти квіточко, вони ж у тебе такі, як волошки в полі. Коли буваєш весела, то в них сонячний відблиск і тепло. Личком схожа на батька - маєш бути щаслива.
В тунелі тільки декілька осіб, інші пасажири розходилися по різних напрямках. Гурт молоді вже біля Світлани…тільки й встигала подавати пиріжки. Веселі розмови, усміхнені обличчя, від цього, їй хотілося на весь голос крикнути, - Дякую вам !Та від таких думок тільки червоніла на обличчі, у очах раз - у- раз миготіли маленькі блискавки.
На площі безлюдно, лише один молодий чоловік, ніби загубився в тунелі. Раз - по - раз озирався, вкотре вивертав кишені та на плечі поправляє ремінь від рюкзака. Врешті вийшовши з тунелі, комусь дзвонив по телефону. Напевно не відповідали, сердито махнув рукою. Окинувши поглядом всю площу та спустошену зупинку автобуса, повільно підходив до Світлани.
Побачивши його близько, злегка почервоніла - ого та він зовсім молодий. Тільки тепер вона помітила, що за плечима в нього у чохлі, якийсь музичний інструмент. Озираючись він запитав,
-Ви часом не знаєте коли буде автобус на Бар?
Дівчина сміливо дивилася в його зелено – сині очі,
-Ой та він недавно був, пасажирів немає, можливо наступної ходки і не буде. На жаль,так часто буває, заради двох- трьох пасажирів їхати не буде. А вам далеко? Можна на таксі добратися.
-Та ні недалеко, по трасі десять кілометрів, але мені таксі не підходить.
У долоні тримав мілкі монети,
-А з чим пиріжки, скільки коштують?
-З капустою по десять гривень.
Хлопець нахилив голову, рахував гроші, Подавши їх, ледь чутно бубонів собі під ніс,
-На два не вистачить, от халепа.
За мить звернувся до неї,
-Мені один дайте.
-Що вам одного, беріть два.
-Мені незручно, але останні шістнадцять гривень залишилося. Хтось поцупив гаманець. Тут маю друга, але по телефону не відповідає. Написав СМС, мовчить. Мабуть прийдеться на автовокзал йти, почекати, може пізніше відповість.
Дівчина наполегливо дала в руку два пиріжки,
-Ви з дороги, напевно голодні, їжте на здоров’я.
В його телефоні звук - прийшла СМС. Злегка усміхнувшись,
-Вибачте, ось мій друг, як палочка – помагалочка, щось написав.
Та обличчя, вмить стає серйозним, заховав телефон.
-На жаль, мій друг у Вінниці, то ж дуже дякую, я пішов.
Саме в цей час, на автобусну зупинку приїхало таксі. Почувши голоси двох чоловіків, Світлана помітила, як сідали в нього, крикнула,
-Зачекайте,- махнула рукою і продовжила,
-Ось вам сто гривень, наступного разу мені віддасте.
Він зразу не міг второпати до кого вона кричить. Від здивування, його очі, здавалося ось-ось із орбіт повилазять.
-Мені так незручно. Ви такі гроші довіряєте?
Миттєво озирнувшись, що більше ніде нікого немає, вона тягнула його за руку,
-Пішли! Мене звати Світлана. Правда я твого ім’я не знаю та хочу довіряти, тобі ж якось треба добратися додому.
Спантеличений її поведінкою, сідаючи в машину, нахилився до неї,
-Я Максим, дуже дякую. Не хвилюйся, обов’язково поверну гроші.
За кілька хвилин…Світлана поверталася додому. Проходячи мимо кіоска з напоями, знайома продавчиня, ледь не вилізла з віконця,
-Ну й довго ж ти сьогодні. Я така голодна, як вовк. Виглядаю, чекаю на тебе, може хоч один пиріжок залишився? Від води толку замало, в шлунку, аж шкварчить.
З емальованої каструлі, дістала два пиріжка, подала їй. Та жадно кусаючи,
-Я би і три зараз вклала, тормозок вдома забула.
Лице Світлани розпливається в осмішку, голосно сміється,
-Ну –ну, а якби в мене пиріжків не було, щоб робила?
-Напевно б зачинила на якийсь час, тоді б мала догану від шефа. Він у цьому домі живе, на третьому поверсі. Кожен мій крок бачить, як навіть когось довго відпускаю, дзвонить, вичитує.
-Тобі в цьому відношенні краще, сама собі господарка.
- Ой, не скажи і дозвіл є на торгівлю, але іншим разом поліцейський причепиться, як смола, покажи медкартку.
-Та то ж він гроші хоче, чи залицяється.
-Та ну тебе, ти, як завжди, все про хлопців, чи познайомилася, чи когось маю. Все я пішла.
По дорозі дівчина вирішила нічого нікому не розповідати. Вдома непомітно доклала свої гроші, віддала матері.
Тьмяне світло нічної лампи, спонукало до роздумів. Світлані не спалося, розмірковувала, поверне гроші чи ні, хто знає? Ну, як ні, то так і буде, зроблю дві стрижки та й поверну ту сотню. Шкода хлопця, симпатичний та насправді не знати, яка в нього душа.
Минуло два тижні… вечоріло, літав пухкий сніг. Сьогодні дівчині пощастило, вдалося швидко продати пиріжки, збиралася додому. Раптом, хтось ззаду, її тронув за плече,
-Світлано, добрий вечір!
Перед нею стояв усміхнений Максим,
-Того разу, мені здається, ми перейшли на ти.
Нині він був без в’язаної шапки, під капюшоном куртки помітила світло русяве волосся. А й справді славний, і такий колір волосся, за прикметами має бути добрим, подумки зробила висновки.
Він подав їй гроші,
-Дуже дякую. Я був… трохи прихворів, тільки сьогодні вибрався, як кажуть, до людей.
-Приніс борг, ти мене справді дуже виручила. Замість процентів, запрошую в кав’ярню. Може не відмовиш?
Вона не чекала такої пропозиції, трохи задумавшись,
-Яе справді не проти, але оцю все треба додому відвезти.
-То стільки того діла?!
Не соромлячись, взявся за ручку кравчучки,
-Поїхали!
Дівчині сподобався його такий жест, але запитала
-І що до самого дому мене проведеш?
-А чого ні? Я іще зранку поспілкувався з другом Віктором, сьогодні в нього зупинюся. Правда він нас двох запрошував у гості, але я вирішив, нам краще поспілкуватися в кав’ярні.
Після почутого, трохи зніяковіла. Ой і чого ти такий прудкий- ледь не вирвалося з її вуст. Позираючи з під лоба, сказала,
-Отак відразу в гості, я тебе зовсім не знаю, А може б я навіть у кав’ярню не погодилася піти….
-Та ні на тебе це не схоже. Ти добра!- перебив її.
На кілька хвилин затягнулася мовчанка. Згодом вона запитала,
-А скільки тобі років?
Мені двадцять три роки. Не одружений, я загалом мешкаю у Вінниці,з дядьком Миколою, маминим братом. Працюю в театрі. Я граю на скрипці, на гітарі, якщо треба, то зіграю і на піаніно. Це мій дядько пішов на пенсію, тепер я замість нього. Він мені з самого дитинства привив любов до музики. Знаєш коли йде вистава, без музичної композиції ніяк. Хоча зараз є можливість знайти любу музику, записати її, але це ж не завжди підходить. Інколи доводиться готувати декорації…отакі справи. А тобі вісімнадцять є?
-Ото розсмішив, мені вже скоро двадцять стукне. Живу в приватному будинку з мамою і сестрою.. Так склалося, батько поїхав до родичів в росію, там і залишився.
-Зрозуміло… третій рік війни. мабуть вже й не повернеться…
- Мама каже, все, що відбувається, то на краще.
Світлана, взялася за ручку кравчучки,
-Он… наше обійстя, бачиш, отой білий будинок.Ти мене тут зачекай, я швидко зберуся.
Він залишився чекати, її ж підстерігає думка, ой,щось не так з ним. Такий відвертий, привітний,чи й не занадто? Так зразу, все про себе виклав, ніби дивись, я позитивний.
В кав’ярні мало відвідувачів…на столі паруюча кава і солодощі. Ніби і все добре та , все ж її переслідує сумнів. Двадцять три роки і не мати дівчини, якась же є причина.Чомусь країну не захищає?
Максим весь час дивився на неї, їй навіть ставало незручно. В нього рот не закривався, розповідав про місто, про роботу. Вона, то слухала його, то знову роздумувала,ото вже балакучий, видно не одній дівчині може голову затуркати.
Провівши зо дві години в кав’ярні, він проводжав її додому.
-Я десь скоро з’явлюся, зрозумів у тебе зараз нікого немає. З другом домовляюсь, він як треба, мені ключі від квартири залишить, побудемо наодинці.
-Ні-ні, ніяких наодинці. Я тебе зовсім мало знаю, - різко заперечила.
-Ти… ти, що мені не довіряєш? Я ж тобі борг віддав.
Її вираз обличчя різко змінився, ніби з’їла кислицю, у волошкових очах спалахнула блискавка.Знервовано розвернулася, йшла в сторону будинку,
-Я пішла, на добраніч!
-То я тобі передзвоню через кілька днів?
-Добре…па-па!
Після спілкування з ним, у душі з’явився незрозумілий, дивний осад. Думка за думкою, як рій бджіл, ну-ну, повернути гроші, це ніби трохи совісті мати.Та довіра ж не тільки на грошах базується. Сьогодні гроші є, а завтра немає.
Минуло кілька днів…Світлана продавала пиріжки. Біля неї стояла сестра,
-Вже покупців немає, я замерзла, пішли додому!
-Валю, зараз будуть покупці з електрички. В каструлі, іще з десяток є, треба продати. Може не чекай, йди сама додому.
-О! Пів години біля тебе стирчу, чекаю, а тепер іди сама!Та раптом всміхнулася, продовжила,
- Он чуєш, диктор кричить, вже електричка прибуває.
За кілька хвилин, всі пиріжки були продані. Аж тут і з’явився Максим,
-Ой, які дві чарівні красуні! Світлано, ти познайомиш мене зі своєю подругою.
Вона зразу моргнула сестрі та кілька раз кліпнула очима,
-Звичайно… знайомся, це Валя!
-Гарну подругу маєш, на перший погляд ніби трохи і схожі. А давайте сходим у кав’ярню! Втрьох веселіше…що скажете?
Валя зрозуміла хитрість сестри, запропонувала,
-Дай мені кравчучку, я відвезу в ларьок з напоями, а ми відірвемося по повній,. Нарешті зігріюся, бо вже холодна, як бурулька.
-Ну, що ж, тоді ловимо шанс! Пішли! – весело погодилася Світлана.
У кав’ярні досить людно, галасливо. Їм трохи повезло, хоча далеко від бармена та вільний столик знайшли.
Максим пішов взяти напої та солодощі. Світлана шепотіла сестрі,
-Це добре, що ти прийшла. Я його майже не знаю, але занадто говіркий. До таких людей моє ставлення ти знаєш. Ніби порядний, бо давала гроші в борг, то віддав. Але після спілкування, мене підстерігає думка, може просто шукає пригод, хоче розважитися.
-То давай і далі удавати, що ми подруги..Ти згодна?
-Так, подружко,- озирнувшись, обоє сміялися.
Розмови, анекдоти, сміх…вечір видався веселим.
Світлана вже кілька раз нагадала, що пора йти додому. Валентина, встала з-за столу, на ходу,
-Так, я до вбиральні зайду, почекайте, потім підемо.
Максим, відразу поклав руку на плече Світлани,
-Виручай, я знову в скрутному становищі, замовляв напої, небагато ,але заліз у борг. Може і цього разу виручиш мене? Ти ж мені довіряєш, знаєш я відповідальний.
Від почутого її брови піднялися,
-І скільки недостатньо?
-Та небагато…
-Гаразд, думаю сто гривень досить?- дістає з кишені куртки.
-Так…- озираючись, взяв гроші і продовжив,
- Тільки Валі не кажи, мені незручно.
Він саме встав з-за столика, побачив, як дівчина поверталася, поспішив до бармена.
Світлана вже йшла їй назустріч. Всміхаючись, підморгнула, взяла за руку, шепотіла на вухо,
-Пішли в мене є план. Давай продовжимо цю театральну виставу. Мені здається, він на тебе око поклав. Якщо пропонуватиме провести додому, погоджуйся. Разом заберемо кравчучку, дійдемо до розвилки.Ти скажеш, що далі тобі в провулок, підеш додому через городи. А я поїду по прямій, він мене вже проводжав, то ж знає де мій будинок.
-Хух, ви так швидко пішли, я думав, що вже й не наздожену вас, - захеканий, підбіг до них Максим.
Дорога від площі освітлена ліхтарями… пролітав невеликий сніг.
Хлопець поступив по - чоловічому - віз кравчучку. Дівчата йшли поруч, інколи переглядалися, слухали його розповіді про театр, акторів. При нагоді, обіцяв у друга влаштувати вечірку та зіграти на гітарі. Він так захоплено все розповідав, що весь час підкреслював, хвалив себе, як дуже потрібен театру. Дівчата всміхалися, зазирали одна до одної.
Непомітно пролетів час, прийшли до розвилки. Валя зупинилася,
-Так, мені в цей провулок,стояти не буду, бо вже трохи змерзла.
Максим поставив кравчучку,
-Ой… там ліхтарів немає, але нічого ми вдвох, а далеко йти?
-Та ні, тут біля садків пройти метрів сто, може трохи більше,
, - поспішила відповісти Валя.
Світлана позаду себе везла кравчучку,
-Ну, а я пішла… па - па!
Максим на втрачав удачі, обійняв Валю, злегка нахилившись до неї,
- Ти така красуня, збентежила моє серце. Я у друга візьму ключі від квартири, може ми тільки удвох з тобою розважимося. Вип’ємо вина, музику послухаємо. .Якось же треба нам ближче познайомитися. Ну, а потім, уже якось можна буде і твою подругу запросити. Загалом, сама знаєш, там де троє, то один зайвий.
Дівчина мовчала ледь стримувала усмішку, дивилася на нього з задумливим виразом обличчя.
Після паузи, він продовжив лесливо, ніби заохочуючи,
-То що скажеш, аж душа холоне від бажання побути наодинці,
-Мені треба подумати.
- Гаразд, я цією електричкою, приїду в суботу, зустрінемося біля тунелі, що виходить на площу..
Хотів її поцілувати, але дівчина відхиляється, спритно вивернулася з обіймів,
-Ой, який же ти швидкий! Бувай!
Її постать зникає в темряві, він, розчаровано дивився вслід. Відчув, як холод проникає до спини, здригнувся. Повертаючись, тихо собі під ніс,
-Щось не везе мені з цими дівками, одна другої краща, але ж незговірливі. Скоро Новий рік, що знову буду один? Чортівня…і чого її номер телефона не запитав? Бамбула, був би подзвонив,то знав би наперед чи погодиться, чи ні. Хоча молодша, як цукерка солодша, ще рожеві окуляри носить, то ж здається, її простіше умовити.
Світлана хвилювалася за сестру, почувши в коридорі шарудіння, заспокоїлася. Значить все добре, але ж він в цьому відношенні прихвостень, до того ж здається, ще й ловелас.
В спальні дівчата довго гомоніли, обговорювали події, сміялися. Світлана, виключаючи настільну лампу, трохи замислившись,
-Все спимо! До суботи є час. Ти вже цього разу не відмов своєму однокласнику в побаченні, як його там Віталій звати. Хай прийде на площу зустрінетеся. а що далі буде, побачимо.
-Ти не хвилюйся, я вчасно приєднаюся.
Субота… надвечір’я, на площі трохи людно. Світлана і Валя чекали на електричку. Декілька пиріжків залишилося в каструлі, але це дівчат не хвилювало, вони чекали на Максима.
Людей з електрички було небагато.
Побачивши Максима, Валя вирішила загубитися на автобусній зупинці, слідкувати, що буде далі.
Він поправив на плечі ремень, кілька раз пройшов вздовж тунелі.
За мить, видно хтось подзвонив, кілька слів сказав по телефону. Знервовано махнув рукою, його ноги ніби путалися, не поспішаючи, підійшов до Світлани.
-Добрий вечір, Світлано! Ось візьми мій борг, ти мене знову виручила, дякую!- віддав гроші і кілька раз озирнувся. В цей час Валя помітила, як до них підходить Віталій, намагалася непомітно підійти ближче, щоб з’явитися за їх спинами.
-Світланко, а де ти свою сестричку поділа? Вона ж мала з тобою бути, голосно запитав Віталій.
-Та я вже тут, - веселий голос привернув увагу Максима.
Повернувши голову в її сторону, його обличчя помітно почервоніло, різко шарпнув гітару назад .Від злоби стиснув кулак, підкралась думка - Отакої! Як я не помітив лукавства, дозволив себе круг пальця обкрутити?! Розвернутися і піти? То чого тоді я тут стою?
Лише на мить стрімкий, холодний погляд до Світлани, тут же тупо дивився на пиріжки. Невеличка пауза .Хриплим голосом, відчуваючи посуху в роті, видавив із себе,
-У вас ще є пиріжки? Якщо можна мені два штуки.
Розрахувавшись з нею, подякував і не озираючись, швидкою ходою зник за будівлею маркета.
Світлана з сестрою усміхнені, переглянулися. Кожна з них розуміла, що, на жаль, таких мисливців є немало. Щоб пізнати людину, її характер, відношення до інших, при різних обставинах, треба приділити багато уваги і часу. Довіряти можна лише тоді, коли є впевненість порядочності і доброзичливості.
грудень 2024р
ID:
1028925
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.12.2024 09:06:43
© дата внесення змiн: 21.12.2024 07:02:43
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудову тему підібрали! Читаючи, ніби сама там поряд була з героями твору. 
