Під рідним, синім, сяючим склепінням
Жилося добре нам усім гуртом.
Життя, як дерево в цвіту з корінням,
Війна в нас раптом вирвала зі злом.
Війна сама собою не приходе,
За нею слідом смерть, розруха йдуть,
Водить летальні любе хороводи,
Вона метка , отруйна , наче ртуть.
Від того цвіт розвіявся по світу,
Квітучий, рідний залишили край
Його майбутнє, - і жінки, і діти,
Бо в рідний край заліз страшний бабай.
І він не віртуальний, а реальний, -
Залізна плоть і дихає вогнем,
І погляда за горизонти дальні,
Все більше шаленіє з кожним днем.
Наш цвіт повернеться! Коли? Не знамо...
Розрахуватись треба з бабаєм.
Питає все частіш дитина: "Мамо,
Коли ми з татом бабая уб'єм?"
