Гаспара Стампа CCVIII. Любов зробила так, що я живу й згораю
Любов зробила так, що я живу й згораю
у світі саламандрою новою (1), й такою
на неї схожою істотою, чудною,
що у одному місці родиться й вмирає (2).
Для мене в цьому насолода - роль я граю,
живу у полум'ї й не відчуваю болю,
й не думаю, що той, хто був цьому виною,
до мене мало милосердя відчуває (3).
Від болю перше почуття навряд чи згасло,
коли нове кохання пломінь запалило,
воно здається ще сильніше і прекрасне.
Не жаль мені за тим, хто був недавно милим,
якщо зі мною той, хто в серце увірвався
і запалив вогонь, веселий і щасливий (4).
(1) Саламандра - схожа на ящірку міфічна тварина, здатна жити у вогні, не згораючи. В книзі Х "Історії" Пліній розповідає, що тіло саламандри настільки холодне, що здатне згасити вогонь". Саламандра - дух вогню. В християнстві її вважали посланцем пекла. Пізніше саламандра стала символом благочестивої людини, яка не горить у вогні гріха і пекла (Георгій Пісидський, ХІ ст.).
(2) Фенікс - чарівний птах, який кожні 500 років прилітає з Аравії до Єгипту. Відчувши наближення смерті, він будує гніздо на вершині пальми і там його спалює сонце. Потім птах відроджується з попелу знову молодим і відлітає до Аравії.
(3) Перше кохання Гаспари Стампи граф Коллатіно ді Коллальто, роман з яким тривав з перервами від 1548 до 1551 року. До нього звернена більшість із 311 її віршів. Чи справді вірші Стампи автобіографічні? "Можливо, Коллалтіно - це привід для поезії Стампи, її почуття до нього навмисне і хитро підсилюються та маніпулюються, щоб створити емоційний стан, завдяки якому написання сонетів стало можливим.”
(4) Коли роман з Коллалтіно закінчився, Стампа зустріла нове кохання, венеціанського патриція Бартоломео Дзена, з ним склалися "ніжні стосунки, засновані на відповідності інтересів і почуттів". П'ятнадцять сонетів - CCVII - CCXXII - натхнені ним. Він був з нею до її смерті від лихоманки 23 квітня 1554 року.
Gaspara Stampa "CCVIII. Amor m’ha fatto tal ch’io vivo in foco"
Amor m’ha fatto tal ch’io vivo in foco,
qual nova salamandra al mondo, e quale
l’altro di lei non men stranio animale,
che vive e spira nel medesmo loco.
Le mie delizie son tutte e ‘l mio gioco
viver ardendo e non sentire il male,
e non curar ch’ei che m’induce a tale
abbia di me pietà molto né poco.
A pena era anche estinto il primo ardore,
che accese l’altro Amore, a quel ch’io sento
fin qui per prova, più vivo e maggiore.
Ed io d’arder amando non mi pento,
pur che chi m’ha di novo tolto il core
resti de l’arder mio pago e contento.
