Берези весняне́ шепочуть,
каштан – у спалаху свічок.
П’янку красу зловили очі.
а у думках: води б… ковток…
У ранах заніміло тіло,
чомусь не відчувалось ніг.
Матуся вижити веліла,
то як ослухатися міг?!
Трава засяяла росою,
стікало з пагона й листви,
мов шепотіло: пий, герою!
Десь мама молиться: ж и в и!
З каштану квіт летів молочний,
не вщухли вибухи та гул.
А вітер ніс: «Живи, синочку!»
Благання найрідніших губ.
Лежав, запитував у Бога:
невже загину в двадцять п’ять?
А з-за беріз ішла підмога:
ще зможеш, синку, воювать.
Роса сміялася щасливо,
яких іще потрібно слів?
Молитва мами – справжнє диво,
Ти завдяки їй уцілів.
Береза весняне́ шепоче,
Каштан – у спалаху свічок.
І залляло росою очі,
Як мамі дякував синок…
(дякую за світлину "Українській правді".)
Хай всі Вищі сили допоможуть кожному захиснику живим повернутися додому!
