Вертався якось я в Лубни
з Гребінки через Яготин.
Ви скажете: «Та не гони!
У різних сторонах вони».
Авжеж, довіку буде так.
Та я оказію впоров,
коли гуторив-реготав,
переміряючи перон.
Із молодицею, як грім,
раптово стрілися тоді.
Вона раділа, я радів.
Обоє ж ми – торохтії.
Тинялися сюди-туди.
Чекали потяга свого.
Я, не вмовкаючи, чудив.
А молодиця ж, як вогонь!
Весела, жвава, хоч куди!
У неї гумору – вагон!
Ще й ромоданівський жаргон.
Від сміху сказишся, гляди.
Нас ще й питали:
– Вам куди?
Квиточки маєте?
– Авжеж!
Спішу додомоньку!
– Я теж!
І триндимо на всі лади!
Отак собі гомонимо,
не чулися сто літ немов.
Верещимо, немов коти!
Землячка – класний прототип!
Дружненько сидимо рядком.
Балакаємо все про все.
Так зачепились язиком…
Від сміху вже й вагон трясе!
Чи дурносміхи, чи чудні –
регочемо, немов дурні!
Ну а вона ж така смішна!
Вже й іскри крешуться від нас!
Розповідав про що пишу,
подарував свою «Межу».
Новенькі вірші почитав,
про житіє її питав…
– Що то за вогники? Зиркни.
Чи не проїхали Лубни?
Мені пора вже випадать.
По часу – скоро й Ромодан.
– Та ні, не схоже. А пора ж.
А в нас розмовонька – кураж!
– А вогники ж незвичні. Блин!
Чи це від хихоньок міраж?
Почув те дядечко один,
та й каже: «Скоро Яготин!»
А реготали ж як баби!
А ми – виносили торби!
Як ми зійшли в Яготині, –
вагон від сміху шаленів!
Приїхали! Як той казав.
Пора вертатися назад.
Придбали ми нові квитки
й таки добрались залюбки!
Вже хто куди, – не в тому річ.
Нас зустрічала глупа ніч.
Я сувенір землячці дав.
Автограф з написом одним:
Квиток Гребінка-Ромодан
Й примітка – «Через Яготин!»
Романтична подорож до Яготина і назад
