Вона хотіла пізнати істину – це найбільше його лякало. Прохолодними надвечір'ями сиділа на балконі, закутана у власну самотність із келихом вина (sic! in vino veritas – істина у вині) і вицвілою книгою на колінах – чи то купленою на якійсь барахолці, чи то знайденою в дідуся на горищі. На балконі він її вперше й побачив – недосяжно чарівну, наче в хмарах. Боявся кліпнути, аби прекрасне видиво раптом не розвіялося.
Чи помічала Королева Небес непроханого гостя під своїм вікном? Була вона задивлена в мрії і втягнута в запеклу суперечку з їх нездійсненністю. В її мріях вони й зустрілися.
– Хто ти? Що тут робиш?! – закричала, заскочена зненацька.
– Я цей... той... Можна я побуду з тобою? – сказав він, переживаючи, чи не сполохає цю пташечку такою нахабністю.
– Адам! – незграбно простягнув долоню – швидше не для знайомства, а щоб урівноважити бентегу – геть мовчання!
– Адам? Тоді я Єва! – її переляк миттю змінився заливистим сміхом. Розтанула!
– Пригощайся, Адаме! – дала йому яблуко. Плід віддавав теплом її долонь. Він вдихав яблучні пахощі й кусав, жував, кусав, жував – і намагався витримати прискіпливий погляд очей перестиглої черешні, який безперестанку шепотів: їж, Адаме! це погано закінчиться для нас обох...
Птахи в саду висвистували оду весні, хоча наближалася осінь. Вона була неймовірно прекрасна. Особливо в мить їхньої розлуки.
