– Бабо Олено, – гукнула бабуся, відчинивши двері на веранду.
– Чого ти кришиш? – почувся хриплий голос десь в середині. – Я не глуха.
З хати виповзла маленька згорблена бабця у чорній хустині і чорному грубому платті. Павлик зайшов на веранду за своєю бабусею і не знав, де сісти. З хати тягнуло холодом, а на веранді було не прибрано, навкруги валявся якийсь мотлох. Баба Олена сіла на пошарпаний диван, бабуся Павлика сіл біля неї.
– Мій внук, – промовила та.
– Павлик, пам’ятаю, – постаралася посміхнутися баба Олена. – Це ти скакав у мене під вікнами?
– Вибачте, – промимрив Павлик, – мені сказали тут живе… – хлопчик запнувся.
– Хто? – запитала баба Олена. – Відьма? Тільки я не відьма, я казкарка.
– Казкарка? – здивувався Павлик.
– Ще й яка, – відповіла баба Олена, – я знаю безліч казок, яких ніхто ніколи і не чув. Хочеш розкажу якусь?
– Ага… – протягнув Павлик.
– Колись дуже давно, – промовила баба Олена, – жив один хлопчик, веселий і життєрадісний. Він був душею будь-якої компанії і завжди всім допомагав. Тільки був у малого один недолік, він постійно із усіма сперечався. Якось йому зустрілася стара жінка, вона спостерігала за хлопчиком.
– Чого ти з усіма сперечаєшся? – запитала вона.
– Не сперечаюся я, – відповів хлопчик.
– А зараз що робиш? – спохмурніла бабуся. – Замість відповіді, ти сперечаєшся.
– Я не сперечався, – відповів хлопчик і побіг по своїх справах.
Бабуся вирішила поспостерігати за ним ще раз. І що вона побачила? Хлопчик з усіма сперечався, бо захищав меншу сестру, яка не вміла говорити. З неї всі насміхалися, тому вона стала боязливою і постійно ховалася, а її старший брат захищав її від насмішливих поглядів. Бабуся вирішила ще раз поговорити із хлопчиком.
– Навчи її говорити, – сказала вона, – твоя сестра може заговорити, якщо ти почнеш її вчити.
Хлопчик посміхнувся своєю ясною посмішкою і помчався до сестри, а бабуся зрозуміла, що це дуже особливий хлопчик. Вона була права, бо хлопчик навчив сестру не тільки розмовляти, але нічого не боятися. Коли вони обоє виросли, бабуся знову прийшла до колись маленького, а зараз вже дорослого юнака. Вона сказала, що чарівниця і робить дуже особливе місце для особливих людей і їй потрібна допомога. Юнак так зрадів, що пішов з чарівницею, але забув попрощатися із сестрою. Дівчина дуже тужила і переживала, вона довго плакала, тому чарівниця прийшла і до неї.
– Чого ти плачеш? – запитала вона.
– Бо мій брат десь подівся, – промовила дівчина.
– Так, он де він, – чарівниця показала пальцем.
Дівчина розвернулася і побачила щасливе обличчя свого брата. Він обняв її і сказав, що хоч він сумує, та в нього все добре. На цьому вони попрощалися, сестра пішла своїм шляхом, а брат – відправився далі створювати особливе місце для особливих людей.
Баба Олена перестала розповідати і Павлик зрозумів, що це кінець історії, але сама казка якась не зрозуміла.
– Якщо хочеш, – сказала баба Олена, – я розкажу тобі ще казку, але приходь вже взавтра.
– А можна привести друзів? – запитав Павлик на прощання.
– Тільки якщо вони не злякаються старої відьми, – відповіла баба Олена і почовгала глибше в свою холодну хату.
ID:
985333
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Драматичний
ВИД ТВОРУ: Послання
ТЕМАТИКА: Присвячення
дата надходження: 05.06.2023 22:29:04
© дата внесення змiн: 05.06.2023 22:29:04
автор: Masha Syv
Вкажіть причину вашої скарги
|
