Вона підійшла до вікна щойно за ним закрилися вхідні двері. Навдивовижу погожий зимовий день: блакитне небо із начищеними до перламутру боками, розлите по засніжених дахах сонячне світло. Навіть її рослини у вазонках налилися соком і виглядали не так жалюгідно як на початок лютого. Шибкою повзла маленька оса, настільки мініатюрна, що на її тільці було всього дві полоси — чорна і блідо-жовта. Оса якимось дивом завелася в їхній квартирі взимку, і він заходився нею опікуватися: підсаджував на листя рослин, підгодовував медом. Вона сприймала це як чергове його дивацтво — то принесе додому збідоване кошеня, то підбере на трасі худющого пса. Їй також було шкода цих тварин, але ж не можна бути настільки непрактичним, щоб тягнути в квартиру будь-кого! Особливо зараз, коли почалася війна і покинутих тварин стало так багато. Вона оглянула його робоче місце — знову брудна чашка, знову безлад. Оскільки дала собі слово не прибирати за ним, взяла лише мисочку з медом для оси — мисочка та бісила її особливо сильно — і пройшла з нею на кухню. На кухні вона заходилася наводити лад — перемила посуд, у тому числі мисочку, викинувши перед цим мед до унітазу, дбайливо протерла стіл, варильну поверхню, кавомашину. Відкрила дверцята сміттєвої шафки і навіть не здивувалася — він знову забув викинути сміття. Абсолютна непрактичність чи то пак лінь. Скільки ще вона це терпітиме? Зрештою, він не останній чоловік на землі. Деякі її розлучені подруги виглядають цілком щасливими на фейсбуці… Думки перервав звук провертання ключа в замковій щілині. Він зайшов до коридору і заходився тупотіти брудними черевиками, струшуючи з них снігову кашу. — Навіщо ти це робиш? Скільки разів я просила так не робити? — вибухнула вона, забігши до коридору. — Ти про що? — промимрив він. — Про твоє грьобане взуття! — О, я забув. Вибач. Вона підозріло глянула на нього — щось надто швидко здався. — Чому ти так скоро повернувся? Забув щось?
— Ні, не забув. Тут така справа … — він витяг з кишені згорненого вчетверо папірця і протягнув їй. Вона пробігла очима по папірцю, перечитала його уважніше. Раптом їй стало дуже жарко. Вона зробила кілька глибоких вдихів і нарешті промовила: — Але ж вони не можуть тебе забрати. Ти не годишся. Ти ж навіть в армії не служив. Це якась помилка. — Виявляється, можуть забрати і, скоріш за все, заберуть, якщо я пройду медкомісію, — почухав за вухом він. — Але ж ти не пройдеш, у тебе хворі коліна! — сперечалася вона, немов дитина. — Не думаю, що зараз це когось хвилює. — Але ж який із тебе вояка? Ти ж і вбити нікого не зможеш! Ти навіть сміття не можеш викинути! — Думаю, мені знайдуть застосування, — всміхнувся він.
Вона ще певний час дивилася на нього, а потім відвернулася, пішла на кухню, схопила ганчірку і стала протирати чистий стіл. Уявляла його в окопі, з мокрими ногами, пораненого й наляканого. Брудного від землі й блідого від крововтрати. Раптом крикнула:
— Нікуди ти не поїдеш, ясно? Чого саме ти маєш їхати? Ти що, останній чоловік на землі?!
