...все, що почалося пострілом Гаврили Принципа, було помилкою, адже куля, якою Гаврила поцілив ерц-герцога, призначалася не Францу Фердинанду Карлу Людвигу Йозефу фон Австрійському-Есте, спадкоємцеві престолу Австрії, Угорщини та ще зо двох десятків дрібніших престолів, а моєму прадідові, Якову Архиповичу Ревенку, рибалці з села Олександрівка Херсонської губернії. Жодних сумнівів, абсолютна певність, що це саме так: життя Якова перші 20 років, аж до 28 червня 1914-го, тобто до пострілу в Сараєвому, складалося цілком вдало та щасливо, а після того пострілу пішло під укіс, і туди воно й прямувало аж до прадідової смерті, сім десятиліть і ще три роки. Власне, вся ота війна, що зчинилися нібито через Фердинанда, насправді збурилася з одною-єдиною метою: виправити помилку Гаврили, бо ж інакше діда було не дістати. Втім, все, що почалося хибним пострілом у Сараєвому у червні 1914-го, могло закінчитися вже за два роки, 1916-го.
Якова, як мало не всіх чоловіків у селі, мобілізували: забрали від рідної хати та молодої дружини, багатого на рибу Лиману, міцного човна-каюка з новим вітрилом, уловистих сіток і ятерів; взули в чоботи, вбрали в шинелю, видали гвинтівку Мосіна зразка 1895 року, посадили у вагон і довгенько возили туди й сюди, висаджували, тримали в польових таборах, знову заганяли у вагони та кудись везли. Врешті решт, навесні 1916 року потяг викинув мого діда разом із тисячами інших дідів, чиїм онукам народитися не судилося, в якихось горбах і горах, набагато вищих за скелі, що бовваніли над Лиманом. Дід був росту чималого та зміг роззирнутися понад головами – а навколо аж кишіло від сірих шинелей і сталевих шоломів, здавалося, що то не люди, а сама земля ожила та ворушиться, стільки натягнули в ті горби людей з усієї імперії. Не встиг дід запалити цигарку, як залунали команди: вся ця маса почала шикуватися у довжелезні звивисті лінії, схожі на лиманські хвилі, а щойно ті хвилі-лінії вишикувалися, офіцери вказали, куди бігти та стріляти, і вони побігли, так само як бігли лиманські хвилі на низький берег. І Яків побіг, плутаючись у полах шинелі та смикаючи затвор… цим, власне, й вичерпалася його участь у Брусилівському прориві та Світовій війні. Ця історія мала отут закінчитися, світ – повернутися до мирних справ, і я тепер би оце не писав і взагалі не існував. Адже саме тієї миті чималий уламок австрійського снаряда (або угорського, словацького, чеського, чорногорського, хорватського, польського, італійського, румунського, сербського, руського – така, бачте, мозаїчна була імперія Габсбургів, що тепер годі встановити походження того уламку, який досі, мабуть, іржавіє десь там у Карпатах) – отже, саме тієї миті чималий уламок снаряда розтрощив дідову гвинтівку, відкраяв полу його шинелі та ліву холошу його галіфе, а разом із ними й геть усю плоть з його лівої ноги від колінного суглоба аж до сідниці, начисто, аж до блакитно-рожевої os femoris, стегнової кістки. Горби, гори, небо, сонце, крики, постріли, зойки, вибухи, накази, постріли – все те зникло спершу у спалаху сліпучого болю, а потім у темряві, що огорнула Якова щільно й зусібіч, як лиманська вода, коли він, бува, десь подалі від берега стрибав зі свого каюка сторчголов і намагався дістати дно. Яків лежав горілиць у калюжі своєї та чужої крові, серед понівечених і мертвих тіл, сам понівечений і ніби мертвий.
Цілком здавалося, що Сараєвську помилку виправлено, а відтак Брусилівський прорив успішно виріс у потужний наступ, який мав би покласти край кампанії та всій війні загалом і повернути вцілілих і скалічених вояків до їхніх хат, ланів, верстатів, човнів, шинків і пивниць, а Європу – до старого доброго довоєнного життя. Та сталося інакше: Яків випірнув з-під темряви, як з-під лиманської води, блимнув очима та хапнув ротом повітря; наступ негайно уповільнився. Невдовзі Яків почув ріжок санітарів, які шукали живих серед мертвих, мляво поворухнувся та змахнув правицею. Його вклали на ноші та доправили до шпиталю, де він попри всі очікування лікарів не помер ані того дня, ані наступного, ані найближчого часу, і наступ у Карпатах захлинувся остаточно та зупинився. Втім, лікарі не давали Якову жодних шансів ані на виживання, ані на одужання, і Світова війна перейшла у позиційну фазу.
Яків провалявся по шпиталях мало не рік; він не одужував і не помирав, і так само цей рік тупцяла на місці війна. Кінець кінцем, лікарям набридло прогнозувати смерть, яка ніяк не наставала, або життя, яке ось-ось могло згаснути, і вони комісували впертого пацієнта – хай викидає свої коники деінде. Заледве живий Яків іще кілька місяців поневірявся залізницями імперії, доки не повернувся до рідного села, а війна зайшла в свій наступний рік, така сама одноманітна та виснажлива, як очікування смерті. На смерть Якова чекали всі, він і сам її жадав, тому що життя в ньому ледве жевріло: він зробився ні на що не придатний, зійшов на пси як рибалка, як ґазда, як чоловік, лежав на лаві, дихав, от і все. «Господи, забери мене сьогодні», - благав Яків щодня, але Господь не чув його, так само, як не чула дружина, адже благав дід подумки.
Та все ж таки той день настав. Яків прокинувся, розплющив очі та одразу примружив їх через яскраве травневе світло, що лилося крізь вікно, таке яскраве, що Яків бачив його й крізь витончені недугою повіки та відчував його тепло на обличчі. «Гарна погода, оце б на Лиман тепер», - сказав собі Яків і відчув, як світло притлумилося та зникло: мабуть, звідкілясь насунуло хмарище та заснувало небо та сонце. Він знову розплющив очі та побачив у дверях смерть: у неї не було ані каптура, ані коси, вона мала вигляд присадкуватої старої баби, щоправда, вбраної в усе чорне, від хустки до спідниці. «Я візьму його!» - сказала вона владно, Яків знов заплющив очі та з жалем подумав, що якось воно вийшло не дуже, ніби чекав на смерть і благав про неї, а прийшла – і очі б не дивилися, і жити захотілося…
Аж тут почувся жінчин голос: Антоніна дякувала смерті, що та бере її чоловіка, гаряче та якось аж запопадливо. Якову очі на лоба полізли, аж тут в хату набилися сусіди, вклали діда на ноші, зроблені з двох його весел і шматка парусини, та кудись понесли. «Що ж це, мене без відспівування, без труни ховають…» - міркував собі Яків спроквола, а його все несли та несли, вже й церкву, й цвинтар проминули, а за цвинтарем звернули на зарослу стежину, якої дісталися до маленької кривобокої хатинки. Яків тут ніколи не бував. Сусіди занесли його в ту хатинку, переклали з ношів на лаву та й пішли собі, а тоді перед Яковом знов з’явилася та сама стара баба та дала йому щось пити. Від того питва Яків знепритомнів, а коли очуняв, то сидів голісінькій у діжі, по саме підборіддя у теплій запашній воді, в якій рясніло якесь зілля та лоскотало йому шкіру. Коли вода схолола, баба звеліла Якову вилізти з діжі, він слухняно ухопився за її краї та спробував підвестися – і справді, зіп’явся на прямі ноги, уперше від 22 травня 1916 року, коли разом з усіма іншими побіг в атаку під ясним небом Галіції та отримав уламком снаряда, - зіп’явся та одразу мало не впав, але баба підхопила його на диво міцними руками та, наче дитя, перенесла на лаву, де Яків заснув, як маля.
У ті діжу стара баба заганяла Якова на кілька годин щодня, всі три літні місяці, а ще мастила якоюсь чорною багнюкою та натирала смердючою олією та медом дідове стегно, яке поволі обростало новою плоттю. В перший день вересня баба дала йому ціпок і звеліла вертатися додому, куди він і дістався сам, без сторонньої помочі. Відтоді та аж до самої смерті Яків не обходився без ціпка, зате знову порався по господарству та рибалив на Лимані…
Так Світовій війні не вдалося вколошкати прадіда та виправити хибу Гаврили Принципа, який і сам тим часом пішов у засвіти, а відтак та війна остаточно втратила сенс і вщухла, щоправда, не без наслідків. Подейкували, що Європа замирилася на таких умовах, що дехто вже пророкував неминучу наступну війну, що вибухне вже незабаром. Дід на те не зважав, а можливо, чутки про це просто не дійшли до села, тож він і зажив собі так, як бажав і мріяв, тобто так, як жив до війни, якщо не рахувати кульгавої ноги та ціпка. За деякий час у Якова з Антоніною народилася донька, моя майбутня бабуся, а я наблизився до цього світу ще на одне покоління.
ID:
970371
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.01.2023 15:29:25
© дата внесення змiн: 07.01.2023 15:29:25
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
